За зачиненими воротами біля ТРЦ «Blockbuster Mall» лунають перші акорди саундчеку. Заклопотано бігають люди з бейджами. Нарешті мені дають кольоровий браслет із позначкою «staff». Швидкий інструктаж — і ось я вже крокую за куліси Atlas Festival. Моя давня мрія здійснюється. Попереду — три дні за лаштунками найочікуванішої події літа.
Найбільший музичний фестиваль Східної Європи щорічно проводиться у Києві, традиційно у середині липня. Цьогоріч — з 17 по 19 число. Вперше його організували у далекому 2015 році. Аби гарантувати безпеку гостям під час війни, майданчик перенесли з ВДНГ на територію найбільшого торговельного центру з сертифікованим укриттям від ДСНС.
Після вступної екскурсії нас познайомили з керівниками відділів. У цей момент на самокатах пролітають Анатолій Колесніков та Антон Хуба. Вони відповідають за рекрутинг і координацію волонтерів. На їхніх плечах — сотні людей, тисячі організаційних питань та безліч деталей. З раціями в руках, вони постійно на зв’язку.
Другий рік підряд гасло фестивалю — «Об’єднувати. Надихати. Допомагати». Програмний директор Atlas Festival Влад Яремчук пояснює цю ідею: «Все, що ви бачите навколо себе — це більше, ніж просто гучна музика з десятків колонок. Це українська культура, яка живе попри обстріли і спроби знищення. Люди об’єднуються навколо творчості талановитих музикантів і донатять на армію».
Разом із фондом «Повернись живим» Atlas оголосив благодійний збір «150%» із метою зібрати 150 мільйонів гривень на проєкт «Дронопад». Приємно відзначити, що цієї мети досягли ще до завершення самої події.
Паралельно на фестивалі працюють шість сцен, чотири з яких платні та дві безкоштовні. Організовані інтерактивні зони для відпочинку, фотобудки, десятки фудкортів, а також жестова мова на Main Stage.
За три дні виступили понад 100 артистів, серед яких Monatik, Артем Пивоваров, Kola, SadSvit та гурти «Бумбокс», «Без Обмежень», «Курган і Agregat», «Жадан і Собаки», Latexfauna, «Хейтспіч» та інші. Цьогоріч до українського лайнапу артистів доєднався австралійський гурт Breathe. Самі музиканти підкреслюють, що відмовилися від турів та шоу, але зробили виняток для України спеціально подолавши близько 15 тисяч кілометрів.
Іноземний акцент пані я почула за декілька метрів від себе. Марія не була на Батьківщині понад десять років. Завітала на фестиваль з подругою дитинства. «Українська музика та моя родина підштовхнули мене прилетіти. Слухаючи наші пісні там, в Бразилії, я знову відчувала себе вдома. Сьогодні на кожному виступі не можу стримати емоцій. Я щаслива, але сльози самі котяться щоками», — зізнається жінка.
У натовпі біля головної сцени на виступі Артема Пивоварова я помітила молоду дівчину з плакатом «Крим — це Україна». Це підхоплюють камери, які виводять картинку на два великих екрани з обох боків від сцени. Я довго не могла відвести погляд: спостерігала і пишалася. Вона стояла так півтори години поспіль, не опускаючи рук. Здається, фізичний біль — ніщо порівняно з внутрішнім, що змушує її триматися за своє. Певно, лише такі миті та аукціони, що переривають виступи артистів повертають гостей у воєнний час. Адже, на перший погляд, у повітрі відчувається шлейф безтурботності та легкості. Люди посміхаються, танцюють і на якийсь момент дозволяють собі просто жити.
Проте жорстока реальність війни нагадує про себе неочікувано та раптово. У ніч з другого на третій день фестивалю столиця пережила наймасовіший балістичний обстріл: понад 40 ракет за кілька годин. Наш робочий чат перетворився тоді на нічну перекличку «Як ви?»
Вранці Дар’я, керівниця HR-відділу, яка мешкає на Лук’янівці, ділиться пережитим: «Я спала в метро, де на мене посипалась штукатурка від вибухової хвилі. Піднімаючись до квартири, я молилась, аби мені було куди повертатися. На щастя, в цей раз мої вікна залишилися цілими».
Стійкість і працьовитість команди не переставали мене дивувати. Здавалося, ці люди просто ночують на майданчику. Вони йшли набагато пізніше комендантської години і першими поверталися на наступний день. Як би рано я не приходила, на локації вже вирувало життя. Хтось розставляв техніку, інші натягували банери, а керівники роздавали завдання підлеглим.
Назар у разі необхідності координує людей на майданчику. Його робота виснажує. Я познайомилась з ним ще в перший день. Він помітно засмаг під яскравим липневим сонцем, але не втомився. Настрій — так само бойовий. Це вже його другий Atlas у ролі волонтера: «Мене надихає не просто музика, а те, як вона змінює людей навколо. Бачити це збоку — нереально круто. За ці дні я проходив близько 30 тисяч кроків на добу, але слабкості не відчуваю. Напевно, це все адреналін».
Найбільше люди юрмились біля головної сцени під кінець третього дня. Це нагадувало справжній мурашник. Усі були в очікуванні появи легендарного гурту «Бумбокс». Традиційно свій виступ вони завершують треком «Люди». Від малих до дорослих — усі навколо ностальгічно в унісон підспівують Андрію Хливнюку.
У цю мить я зрозуміла, що Atlas — це і люди. Це не просто масштабна подія чи кілометри кабелів. А команда, завдяки якій усе звучить і сяє: волонтери, клінінг сервіс, техніки, менеджери, продавці, охорона. І, звісно, самі гості: найпалкіші та найвідданіші фанати, що приїхали до Києва з різних куточків країни, спокійні родини з дітьми, гучні компанії молоді та випадкові знайомі в натовпі. За підрахунками організаторів за три дні фестиваль відвідали понад 110 тисяч осіб.
Atlas Festival — це простір, що надихає. Місце, де створюється свято, в якому ворог прагне бачити лише страх. За вікном уже осінь, тепер фестиваль живе у спогадах. Лише липневий фотоархів знову і знову повертає мене в ті дні за кулісами. І це дійсно більше, ніж просто музика. Це наш спосіб довести світу, що ми живемо, боремося і продовжуємо сміливо звучати. І наш голос не стихне.
Анастасія Горжелян
Джерело фото: архів авторки
