Візуальний радикал і володар «Оскара» Альберто М’єльго нарешті йде на повний метр. І це може бути щось абсолютно нове для індустрії анімації. На своєму сайті художник повідомив про це між розповідями про власні проекти та нагороди, ніби йдеться про щось абсолютно повсякденне. Назва майбутнього фільму ще навіть не оголошена, тож виникає питання: а чому, власне, довкола цього варто здіймати галас? Це — екскурс в історію найнезвичнішого, ексцентричного, несприйнятого більшістю художника-аніматора нашого часу.
Якщо ви хоч скільки стежите за сучасною анімацією, то, швидше за все, вже бачили Альберто М’єльго. Можливо, просто не знали, що бачили саме його. Візуальний почерк ховається якісно, різноманітно: від художника «Трупа нареченої» до арт-директора «Людини-павука: Через всесвіт». Потім він з’являється вже не десь на задньому плані, а в повний зріст. У серіалі «Любов, смерть і роботи», а також у власних короткометражках М’єльго отримує можливість робити все, що йому заманеться. І якщо у вас все ще виникає питання «ну і що в ньому такого?», то, мабуть, саме час стати ближче та придивитись.
М’єльго не намагається догодити стандарту «ідеальної 3D-картинки». Він вибиває з анімації стерильність: пише цифровим маслом, ігнорує правильні форми та змушує світло й тінь працювати за законами класичного живопису. Це такий експресивний, чуттєвий і часом агресивний арт, який неможливо сплутати ні з чим. Кожен кадр зупиняється за крок до хаосу, але залишається шедевром, переконайтеся самі — ставте анімацію на паузу будь-якої миті та отримайте готові шпалери для вашого ПК.
Індустрія помітила такий майже хуліганський підхід. У 2022 році його «Склоочисник» отримав «Оскар» за найкращий анімаційний короткометражний фільм. Історія, де людина в кав’ярні задається простим питанням — що таке кохання, — раптово перетворюється на річ, яку складно навіть назвати звичайною короткометражкою. Адже у ній є все: абсурд, інтернет-культура, гарні люди, туга, секс, самотність, зовсім не гарні думки та відчуття… Наче витягли вміст людської голови назовні і розклали, не соромлячись, на стіл, прямо перед нами.
Шкаралупа та олівець у дзьобі
Дивлячись на ці нагороди, легко уявити академічного генія з купою дипломів. Але реальність куди простіша і драйвовіша: М’єльго — чистий самоук. Він не закінчував престижних анімаційних шкіл і не слухав нудних лекцій про те, «як треба». Для того, щоб порушувати правила, потрібно спочатку їх знати? Не обов’язково.
«…Мене дратують усі ці люди, які кажуть, типу, о, це виглядає так круто, вау, ти, мабуть, обдарована людина, або твоєї руки торкнувся Бог, чи щось таке. Вони навіть кажуть про себе: “Я не міг би намалювати це лайно, навіть якби я спробував”, (сміється). Звичайно, тому що я тренуюся по вісім годин на день, ось, чому я вмію малювати…», — М’єльго про творчій шлях, THU Main Event, щорічний міжнародний фестиваль для цифрових художників, аніматорів, розробників ігор та спеціалістів з візуальних ефектів.
Отже, мадридський хлопчисько зростав з олівцем у руках. Він просто хотів малювати те, що в нього в голові, та клав болт на будь-які класичні художні школи. М’єльго обирає шлях самотужки: малюнки на чому завгодно, комікси, вуличне графіті та нескінченні години практики, просто тому що «Це прикольно!».
Але жити на щось треба було, тож Альберто збирає валізи й валить до Лондона. Там і почалася його кар’єра «на дядечка» у великих студіях. Його руки працювали в 2D-анімації DreamWorks для «Синдбада», в похмурих готичних фонах «Трупа нареченої» Тіма Бертона. Встигнув навіть у кліпах легендарних Gorillaz затусити.
Розправити крила, але в чужому гнізді
Здавалося б, чудова кар’єра для ремісника. Але М’єльго не збирався все життя залишатися просто слухняним гвинтиком у корпоративній конвеєрній машині. Усі ці комерційні замовлення були для нього лише тренувальним майданчиком, де він кував свій стиль і накопичував лють проти стерильної картинки та докучливих до чортиків переконань, що «Анімація — це щось для дітей». Не треба плутати анімацію з маркуванням 18+ та фундаментально дорослим висловлюванням. Є речі, які лише прикидаються такими. «Рік та Морті» хуліганять у кадрі, заграючи з табуйованими темами, «Кінь БоДжек» філософствує і розкривається як зрозуміла кожному драма. Натомість М’єльго використовує медіум, щоб показати те, про що дорослі мовчать на психотерапії — глибока пристрасть, тілесність, де підліткові загравання просто не працюють. Це і є справжня доросла анімація.
Було очевидно: довго утримувати цього дикуна в рамка «зробіть нам миленько-гарненько» не вдасться. І у 2012 році стався перший гучний вибух, коли Disney ризикнула довірити йому арт-дирекшн серіалу «Трон: Повстання». Завдання було амбітне: створити для них такий візуальний стиль, якого глядач до цього не бачив ні на телебаченні, ні в кіно. Серіал змішував 2D-анімацію з CGI, а М’єльго разом із командою відповідав за те, щоб усе це не перетворилося на чергову блискучу цифрову кашу. Грубі мазки, неприродне освітлення, спотворені перспективи, сильні контрасти, відчуття намальованої рукою фактури. Tron залишався технологічним до мозку кісток, але виглядав так, ніби хтось взяв холодний цифровий світ і пропустив його через масляні фарби. Сам М’єльго пізніше описував це як один із проєктів, у яких йому вдалося свідомо зламати звичний для великих анімаційних студій «look» — той самий безпечний візуальний шаблон, за яким іноді вже складно відрізнити одну студію від іншої. Отже, «Еммі» за найкращу роботу художника-постановника та «Енні» за дизайн постановки. Перший великий удар по індустрії був нанесений. Тепер Альберто зробить десять кроків уперед замість одного. Але, на жаль, наступна студія, яка запросила його до себе, виявилася до такого зовсім не готова.
Обламане пір’я та закриті двері
Sony зі своїм майбутнім хлібним суперхітом «Людина-павук: Навколо всесвіту» запросили Альберто на посаду арт-директора. Художник знову мав створити принципово новий візуальний код. І він зробив те, що вміє найкраще: заклав той самий революційний фундамент з коміксовими мазками, відсутністю розмиття руху та рваними кадрами, за який ми всі закохалися у цей фільм. Але несподівано боси студії схаменулися, і далі почався конфлікт інтересів. Альберто гнув лінію у бік темного, артхаусного та важкого нуару. Глянувши на його ранні концепт-тести з важким, брутальним Павуком, я спіймала себе на думці, що мрію побачити таку версію. Це виглядає таємниче, круто, гаряче. Проте давайте чесно: Sony потрібен був поп-корновий блокбастер для всієї родини, а не похмурий авторський експеримент. Студія злякалася радикальності, і їхні шляхи розійшлися.
Підтвердження цієї історії ви не знайдете в офіційних пресрелізах Sony — студія довго й технічно замовчувала ім’я Альберто, ніби його й не було на початкових етапах розробки. Про це став писати сам М’єльго у своєму Твіттері, відкривши залаштунки конфлікту. Найцікавіше ховається не в соцмережах, а на папері. Гортаючи артбук до «Людини-павука», я буквально бачу цього художника на кожній другій сторінці. Це якийсь абсурд: людина, яка фундаментально сформувала весь візуальний код фільму, зрештою залишилася за бортом. Історія пішла зовсім іншим шляхом, але артбук — доказ. Нам точно відомо, хто насправді вдихнув життя у цей всесвіт.
Так, з М’єльго повелися негідно, спробувавши принизити його вклад у проєкт. Але ця драма зіграла художнику тільки на руку. Індустрія розділилася на два табори, фанати влаштували бунт, і про «невизнаного генія, якого вигнали Sony» дізнався весь світ. Скандал зробив йому найкращу рекламу, подарувавши абсолютну свободу: після Павука всі зрозуміли, що М’єльго не треба заганяти в рамки чужих франшиз. Йому треба просто дати гроші й не заважати творити.
Перший кайф вільного падіння
Нарешті, у 2019 році свободу йому врешті-решт дали. Тім Міллер та Девід Фінчер, збирали команду мрії для першого сезону «Любов, смерть і роботи» на Netflix. Чуваки просто прийшли до М’єльго і сказали: «Роби що хочеш». Так і народився «Свідок» (1 сезон, 3 серія). 12 хвилин закільцьованого візуального й сюжетного адреналіну, даю голову на відсіч — цей епізод будь-хто дивиться мінімум двічі. Захоплення! Демонстрація абсолютної сили і домінації. Нарешті, всі побачили, на що здатний Альберто М’єльго. Він перетворив історію про взаємини двох людей, де кожен по черзі стає жертвою, на моторошний, швидкісний трилер. Приправив це діло легкою порнографією, шліфонув відбитими, пекельно складними технологіями анімації — і забивав естетичні цвяхи в голови глядачів. Цифрова олія, нереальний симулятор тканини та кадрова робота, яку плутали з ротоскопією чи реальним кіно ще довго не давала оговтатись. Що було далі, мабуть, очевидно. Це найтитулованіший епізод серіалу: три «Еммі» як найкраща короткометражна анімаційна програма, художня постановка в анімації та дизайн персонажів.
Зупинятися після такого тріумфу було б дурістю. У 2021 році М’єльго викочує «Склоочисник» — і це вже зовсім інший рівень інтимності. Без шаленого паркуру Гонконгом, але з такою меланхолією, що м’яка плівка суму та спогадів накриває з перших секунд перегляду. Мені складно зв’язати усі свої почуття до цього оскароносного короткометру. Просто скажу, що Альберто заліз під мою шкіру та залишив там щось вічне. «Склоочисник» — це найособистіший і найскладніший проєкт у його житті, над яким він пихкав майже п’ять років. Це навіть не класичний фільм із зав’язкою та кульмінацією, а щось на кшталт візуальної поеми чи колекції спогадів. Він казав: «Я хотів, щоб глядач дізнався у цих сценах себе чи своїх знайомих, навіть якщо це впізнавання викликає сум». Відносини показані такими, якими вони є в реальності: з самотністю удвох, залипанням у телефони, незграбним мовчанням, випадковими зв’язками та нерозділеною тугою. Фільм навіть не дає чіткої відповіді на головне питання. В інтерв’ю для Animation World Network та Animation Magazine Альберто докладно розповів про метафору, заховану в самій назві. Кожна крапля дощу, що падає на скло, створює унікальний малюнок. Краплі стікають, зливаються — і це конкретні стосунки, чиясь окрема історія. А потім проходить двірник, склоочисник, який одним рухом все стирає. Миттєво на склі починає збиратися зовсім новий візерунок з крапель. Це і є кохання в його розумінні. На мій погляд ця метафора — найточніше влучення, зрозуміла відповідь на вічне запитання, яке дошкуляло мені, коли я була молодша.
Назустріч вітру
У 2022 році М’єльго знову зробив те, що вміє найкраще — змусив усіх сперечатися, заздрити й переглядати кожен кадр на сповільненій швидкості. Починається третій сезон «Любов, смерть і роботи», в якому Альбертовський «Хібаро» знову забирає усі лаври собі. Так, він заслуговував на це. Але чому саме «Хібаро» так жорстко розриває глядача і про що насправді цей епізод — ми детально, по кісточках розберемо вже у наступному матеріалі.
Ну що, коло замкнулося. Пам’ятаєте, з чого ми починали? М’єльго нарешті йде у велике кіно. І я підозрюю, що цим фільмом може виявитися той самий Pinkman — його давній dream project, тизер до якого роками висить на офіційному сайті художника. Колись Голлівуд покрутив пальцемі й зашкодував якихось 5 мільйонів доларів на «найкрутіший повний метр в історії», бо боявся ризикувати. Через роки цей неймовірний чоловік пройшов шлях від мадридського самотужки з олівцем до людини, яка сама диктує правила. І якщо його майбутній повний метр буде хоча б на половину таким же безкомпромісним та відвертим, як «Хібаро» чи «Склоочисник» — на нас чекає монументальна революція.
А поки ми чекаємо на прем’єру — у наступному номері заліземо зі скальпелем у «Хібаро» й розберемо, як саме М’єльго створив свій найгучніший шедевр. Не перемикайте.
Анастасія Іщенко
Джерело фото: офіційний сайт художника Alberto Mielgo
