Прогулюючись центром сьогоднішньої Одеси, ти не можеш не звернути увагу на потріскані будівлі із фанерою замість вікон, перекриті стрічкою вулиці, де з ночі пахне горілим, і подекуди руїни на місці вчорашніх будівель. Відчуваєш: час несе у наше місто не тільки прохолодний осінній вітер, але й неминуче питання — що буде далі? Закінчення війни, окрім довгоочікуваної радості, принесе проблеми, які потребуватимуть негайного вирішення, і одна з них — відбудова. Питання, безсумнівно, непросте і викликає багато суперечок, але, можливо, варто звернути увагу на післявоєнний досвід попередніх поколінь у сусідній нам Польщі. Їхній унікальний досвід підкаже способи, про які ми раніше не замислювались.
Перенесемось у Гданськ — місто-побратим Одеси на півночі Польщі. Середньовічні цегляні фасади, що наче вийшли зі сторінок казок про королів і лицарів височіють над рікою, яка тече до Балтійського моря. Головна вулиця Длуга тягнеться крізь серце Старого міста як сторінка з ілюстрацій: яскрава, широка, рівна, кольорова, обрамлена різнобарвними фасадами по обидва боки — кожен будинок ніби змагається з сусіднім у багатстві деталей та малюнків, а вікна прикрашають різьблені шибки. Під ногами бруківка, яка здається відполірованою ремесниками XVII століття. Усе це має такий вигляд, ніби місто незмінно стоїть тут не одне століття.
Там, де пролунали перші гарматні постріли
Проте ще 80 років тому на місці цих ошатних фасадів вирували пожежі на руїнах. Вулиці були завалені щебенем і обгорілими балками. Вітер гуляв по тому, що ще недавно було одним із найкрасивіших портових міст Балтики. Гданськ втратив близько 90% інфраструктури та більшість своїх мешканців. Новий Фонтан Нептуна, що так безтурботно плюскотить сьогодні, і кам’яниці на Длузі теж нові. Навіть бруківка під ногами новіша за деяких людей, що по ній ходять. Гданськ — це місто-фенікс, яке вигадало себе заново, поставши з попелу війни.
Перші вибухи Другої світової прогриміли тут, на військових складах півострова Вестерплатте та в Старому місті, біля Польського поштового відділення. Місто, з якого розпочалась найбільша бійня в історії людства, мало особливу природу: воно було цілковито ні польським, ні цілком німецьким. Данциг (тодішня назва Гданська) існував як Вільне місто під мандатом Ліги Націй — буфер між Веймарською республікою та відродженою польською державою. Населення в більшості складалось із німців, які були тут ще з поділу Речі Посполитої, але Польща контролювала порт і митницю, адже формально Данциг був у її складі.
П’ять років місто було в окупації військами нацистської Німеччини. Тут діяли концтабори і виробничі підприємства для потреб рейху. Розв’язка прийшла в березні 1945-го разом із радянськими бомбардуваннями і вуличними боями. Червона армія наприкінці Другої світової перетворила Старе місто на щебінь. Уціліли лише уламки мурів та кілька церковних веж, що стриміли з попелу, як обгорілі свічки.
Все нове — це добре забуте старе: відбудова Гданська
Після перемоги 1945 року до Гданська прийшла Польща, а разом із нею питання, відповідь на яке визначило обличчя міста на десятиліття вперед: що будувати на руїнах? Будь-що, що натякало б на германськість, викликало б болючі почуття. Рани від війни ще кровоточили, коли почалась відбудова.
Майбутнє Гданська та доля його історичних кварталів залишались предметом гострих дискусій, і серйозно розглядались пропозиції від будівництва міста радянського зразка до збереження центру в руїнах як пам’ятника війні. Дехто пропонував залишити руїни як меморіал — відкритий урок для майбутніх поколінь. Дехто хотів зрівняти все з землею і побудувати функціональне соціалістичне місто з широкими проспектами і панельними будинками.
Проблеми з відбудовою були очевидні. По-перше, де взяти стільки коштів, аби реконструювати Старе місто, площа якого була вп’ятеро більшою від історичного центру Варшави? По-друге, як бути з колишньою прусською архітектурою, яка в більшості поляків тепер викликала асоціацію зі звірствами нацистів? А головне, як минуле поєднати з майбутнім — зберегти історичну пам’ять та створити комфортний простір для сучасного життя?
Однак у вересні 1947 року польська національна конференція реставраторів під керівництвом архітектора Яна Захватовича прийняла рішення, яке здалось тоді радикальним: відновити центр Гданська в історичних межах XVII-XVIII століття: таким, яким воно було до поділу Речі Посполитої та подальшої германізації.
Місцеві жителі підтримали ідею, адже саме у 1600-х роках Гданськ переживав свій «Золотий вік», перетворившись на найбільший і найбагатший торговий та фінансовий мегаполіс Балтійського регіону. Розбудова центру міста в цей період радикально змінила його архітектурне обличчя: середньовічну готику потіснив витончений північний ренесанс, а згодом пишне бароко.
Спочатку процес відновлення був самоокупним, бо використовували цеглу зруйнованих будинків, а потім матеріали почали постачати з польських міст поблизу Гданська. За 20 років відновили головні пам’ятники міста: Стару Ратушу та брами — Верхню, Зелену та Золоту, між якими розміщуються найгарніші вулиці міста — Длуга й Длуги Тарг, а ще Тюремну вежу, кам’яниці Двір братства святого Георгія та Двір Артуса з фонтаном Нептун.
Чи спрацює цей підхід в Одесі?
Повернімось на Батьківщину до наших вулиць. Чи спрацює такий план в Одесі? Зазвичай під час дискусій за відбудову порівнюються сучасні проєкти, а що як на обговорення містянам висунути пропозицію відтворити місто у стилі минулих епох?
Загалом приклад Гданська повчальний тим, що під час відбудови влада спиралась перш за все на думки та бажання місцевого населення. Містяни самі обирали вид вулиць на яких будуть жити і відповідну ідеологію, яку обране рішення буде нести. Для поляків, які повернули собі землі після довгих років невизначеності та окупації, було важливо заявити «Гданськ — це Польща», і місто мало про це говорити. Тому вони відкинули тригерну німецьку архітектуру і повернули автентичну польську. Яким хочуть бачити своє місто одесити і що має промовляти до новоприбулих Одеса?
Гданську «пощастило» уникнути радянської забудови. Соцреалізм та соцмодернізм кардинально змінили обличчя польських міст відмовою від надмірностей на користь функціоналізму, масовим будівництвом спальних районів із залізобетонних панелей та зведенням футуристичних громадських споруд. Варшава, зокрема, до сьогодні бореться із цими наслідками: вже котрий рік не припиняються палкі дискусії щодо того, що робити із головною візитівкою міста — Палацом культури й науки — «подарунком» Сталіна. Будівель радянських часів в Одесі вистачає і це не дивно, але вигравши в цій лотереї, мусимо вирішувати, що ж робити зі втомленими хрущовками та дев’ятиповерхівками, які відверто псують вид міста, але продовжують виконувати свою функцію. Відбудова стає можливістю переосмислити житловий простір і позбутися радянського спадку. Як і у Гданську, ми можемо обрати не відбудовувати, а створювати, переосмислювати, вигадувати.
Звісно, є аспекти гданського прикладу, відтворити які ми не можемо, зважаючи на одеський досвід. Аби повернути польський вигляд, жителі Гданська відтворили століття до панування Пруссії. За такою логікою одеситам треба згадати місто до…приходу СРСР? Чи до російської імперії? Козацькі часи? Чи взагалі відтворити грецьку Одесу? Проблема в тому, що аналогічно до Гданська, «Золота епоха» нашого міста все ж відбулася у XVIII-XIX ст. (часи російської імперії), коли італійські та французькі архітектори створювали Одесу в стилі європейського класицизму й ампіру з впізнаваною колонадою, Оперним театром та сходами. Виникає протиріччя: відтворити нову Одесу у романтичному поєднанні ренесансу, бароко та готики, але тоді означає відтворити й Одесу Катерини ІІ, повертаючи на наші вулиці дух російської імперії, тільки-но скинувши пам’ятник цих самих імперіалістів.
Можливо, для Одеси саме зараз настає визначальний момент зі створення власного стилю та проукраїнського архітектурного бачення. Питання дизайн-коду для цілісного вигляду міста ставилось ще до війни, і ми не можемо говорити про відбудову, не врахувавши його, адже саме дизайн-код визначає правила оформлення міського простору, уникаючи візуального хаосу у вигляді хаотичної забудови, повсякчасних рекламних вивісок та самодіяльних балконних прибудов. Саме це робить вулиці охайними та візуально привабливими.
Гданськ є для нас прикладом свідомої відбудови після війни, коли вибір на користь самоідентифікації місцевих жителів та бажання створити місто красивим переважило над бажанням влади зробити швидко і тимчасово. Україні, зокрема Одесі, належить переосмислити свої міста, перш за все, усвідомлюючи хто ми, ким ми хочемо бути і про що має говорити наше місто. За прикладом Гданська, ми можемо відтворювати архітектурні рішення минулих століть, поєднувати різні стилі й органічно вплітати сучасність. Водночас, наша історія унікальна й сьогоднішня війна змінює нас, підсвічуючи цінності й створюючи сенси, які важливо зберегти для наступних поколінь. Нам вирішувати, якою має бути Одеса, нам, позбуваючись наративів минулого, вигадувати Одесу заново.
Юлія Мельник
Джерело фото: фото авторки
