Коли чуєш «pole sport», перше, що спадає на думку, — танці біля пілона, музика, мінімум одягу та ефектні рухи для привертання уваги. Проте мало хто замислюється, скільки сили та терпіння потрібно, щоб виконати базовий трюк. За кількома секундами красивого елемента стоїть набагато більше, ніж здається на перший погляд: години тренувань, біль, синці, постійна робота над собою та власними страхами.
— Алісо, таз вище! Завалюйся на пілон, не бійся! — перекрикуючи біт із колонок командує тренерка Валя.
У цьому приміщенні всього п’ять пілонів, густий запах магнезії, дзеркала від підлоги до стелі та неонове підсвічування, яке заливає зал магічною атмосферою. Майже пів року регулярних тренувань розділили життя на «до» та «після», а гардероб поповнився короткими шортами й топами. І зовсім не через естетику або красу. Холодний метал тримає виключно голу шкіру. Будь-яка тканина ковзає, а ковзання дорівнює падінню.
— Давай, Алісо, швидше, бо зараз наступна група прийде, а ти ще цей елемент не зробила! — сміється Валя, поки я вишу униз головою та намагаюся зорієнтуватися.
— Валю, я не хочу робити такий важкий трюк! Це боляче! — намагаюсь відбитись від неї з усмішкою в голосі, але пальці стискають метал ще міцніше.
Наша сувора тренерка спуску нікому не дає, але робить це з такою шаленою енергію та азартом, що зупинятись не виникає й думки. Навпаки, це придає впевненості та бажання знову намагатись підкорити цей трюк.
Взагалі, спорт для мене ніколи не був чимось дуже далеким або невідомим. За плечима в мене залишились і карате, і роки професійного плавання. Ба більше, я вже намагалась раніше підкорити пілон, але нестача часу та травма змусили зробити довгу перерву. Повернення виявилось непростим, хоча хороша спортивна база допомогла швидше адаптуватися до навантажень.
Разом зі мною займається Наталі — студентка-журналістка. У хвилини між підходами можна пожартувати, пообговорювати навчання та підтримати одна одну, особливо коли черговий елемент здається неможливим.
Трохи позаду на сусідньому пілоні тренується Маргарита. Після чергової невдалої спроби опанувати новий трюк вона просто сповзає на мат і починає розтирати ногу.
— Не розумію, як це взагалі можна зробити, — сміється дівчина крізь втому. — Там же потрібно висіти практично на одній нозі, страшенно стискаючи пілон. Болить так, ніби зараз шкіру просто відірвуть.
Ціна вертикалі: синці, страх і «пол-кісси»
У суспільній свідомості пілон і досі асоціюється зі стриптизом. Водночас у нашому спортивному середовищі вже давно чітко розрізняють напрямки. Pole sport зосереджений на силових елементах, витривалості та стальній хватці. Це мікс важкої атлетики, спортивної гімнастики та акробатики. Тоді як для більш мʼякої, артистичної та пластичної подачі існує окремий напрямок — pole exotic. Проте для багатьох людей заняття на пілоні й досі залишаються заручниками старих стереотипів.
Головна валюта, якою ти розплачуєшся щодня за право «літати» — пекельний біль. Ноги, стегна та боки постійно прикрашені «пол-кіссами» (від англ. pole kiss — «поцілунок пілона»). Так у нашому середовищі називають величезні синці всіх відтінків фіолетового та жовтого. З часом до них просто звикаєш і перестаєш звертати увагу. Найважче звикнути до страху висоти та падіння.
Найважчим випробуванням за всі ці місяці тренувань для мене став «Скорпіон». Суть трюку полягає в тому, щоб зачепитися за метал лише однією ногою, зависнути вниз головою, вигнути спину в неймовірний прогин, а іншу ногу опустити назад просто до голови. У цей момент мозок і логіка тіла починають кричати: «Що ти робиш?! Ми ж зараз розібʼємося!»
Цей «Скорпіон» не давався мені тижнями. Варто було Валі відійти хоча б на крок, як паніка поверталася і руки рефлекторно розтискалися. Під час перших спроб доводилося навіть кілька разів вилітати повз мати — прямо на голий, твердий ламінат. Той глухий і страшний удар власного тіла об підлогу — нічний кошмар, який переслідує ще дуже довго.
Зірвані мʼязи спини, розтягнення, вивихи, падіння вниз головою, ниючі плечі та дрібні травми — звичайна плата за спробу кинути виклик гравітації.
Біль як крок до свободи
— Випрями коліно, тримай баланс! — Валя страхує мене знизу, її руки залізно фіксують корпус, а на обличчі сяє підбадьорлива усмішка. Глибокий вдих. М’язи спини скручуються у вузол, корпус вивертається в потрібну позицію. Біль у затиснутій нозі стає нестерпним, але відступати вже пізно. Секунда, дві, три.
— Є! Зафіксувала! Розумниця, Алісо, акуратно сходи, — тренерка легко плескає мене по плечу.
Пальці тремтять, футболка на спині промокла наскрізь. Але всередині розливається абсолютний, ні з чим не зрівнянний тріумф. Дівчата з групи, які щойно важко дихали на сусідніх матах, щиро усміхаються, кивають і підтримують. Серед них і Наталі, яка завжди намагається підбадьорити першою після чергової невдалої спроби. У цьому залі немає конкуренції. Тут кожен занадто добре знає ціну кожному сантиметру відірваному від землі.
За цей час стало зрозуміло головне: pole sport не має нічого спільного з вульгарністю. Це історія про подолання себе. Про те, як людина ламає власний страх, стискає зуби крізь біль від травм і синців та крок за кроком вчиться керувати власним тілом. Метал помилок не пробачає, але натомість дарує ні з чим не зрівнянне відчуття польоту.
Алісія Колонтай
Джерело фото: власні фото авторки
