Громадські організації відіграють важливу роль у житті суспільства. Вони об’єднують людей задля вирішення соціальних проблем, розвитку культури та захисту спільних інтересів. Проте суспільство змінюється. Чи залишається актуальною діяльність обʼєднань, сформованих десятиліття тому? Яскравим прикладом є Всесвітній клуб одеситів.
Всесвітній клуб одеситів — міжнародна громадська організація, створена 1990 року для єднання всіх земляків і прихильників Одеси. Клуб займається культурними та просвітницькими проєктами: проводить літературні, музичні та кінематографічні заходи, презентує книги та фільми, публікує власні друковані видання, а також підтримує зв’язки з одеситами за кордоном. Важливим напрямом його діяльності є збереження історії, культурної спадщини та самобутності Одеси. Нині об’єднання зареєструвало громадську спілку, що дозволяє залучати до співпраці не лише містян, а й юридичних осіб.
Мережа охоплює низку країн, зокрема США, Ізраїль, Австралію та навіть Індію. Відносно новим є підрозділ у Греції. Основна ідея — обʼєднати одеситів з різних куточків світу. Під час війни міжнародна спільнота також стала одним із ресурсів, через який клуб може підтримувати зв’язок міста з тими, хто був змушений виїхати.
Зберегти минуле, говорити про майбутнє
Збереження історичної пам’яті — одна з основних заявлених цілей клубу. Однак питання про те, яку історію Одеси варто розповідати, залишається дискусійним. Зокрема існують суперечки навколо її віку. Офіційне свято 2 вересня повʼязують із заснуванням міста у 1794 році. Водночас перша відома письмова згадка про Хаджибей датується 1415 роком. Частина дослідників та громадських організацій наголошує на більш давній історії поселення.
«Одеса — не подарунок російської імперії. Одеса була тут до неї. І пережила її», — стверджує медіа «Море людей» у своєму дописі в Instagram. Так вони закликають переосмислити традиції. Історія поселення на цих землях вирувала задовго до заснування сучасного порту. Цей підхід передбачає ширший погляд на походження та становлення міста.
Всесвітній клуб одеситів демонструє інше бачення. Його директор Григорій Барац не заперечує існування поселень до появи міста, однак розмежовує їхню історію та історію власне Одеси: «Звісно, тут жили люди, але це були не одесити. Одесити — з 1794 року». Він вважає, що не варто відкидати факти лише через їхній звʼязок із російською імперією. Однак це також не означає, що необхідно залишати поза увагою все створене до заснування міста. Для нього це своєрідна генеалогія.
Таким чином, суперечка про вік Одеси виходить далеко за межі календарних дат. Вона висвітлює глибше питання: яка частина минулого має визначати сучасне обличчя міста. Від того, який підхід переважить, залежить формування памʼяті, яку успадкують наступні покоління.
Ти прийшов у клуб — ти одесит
Діяльність клубу стала предметом публічних дискусій. Частина критики стосується підходів до трактування історії міста та його культурної спадщини. Інше питання — використання російської мови в його культурних і літературних проєктах.
Григорій Барац згадує і випадки, коли напруга навколо їхньої діяльності виходила за межі публічної дискусії. Під час передпоказу фільму «Чому Одеса мама?» організатори, за його словами, отримували погрози. Довелося звернутися до поліції.
Ще у липні 2022 року Одеська міська рада заявила про припинення взаємодії з Всесвітнім клубом одеситів. Причиною стало проведення Одеської міжнародної премії імені Ісаака Бабеля. Серед членів журі та лауреатів були російські письменники — про це повідомляє «Українська правда». Реакція містян виявилася неоднозначною. Хтось підтримував рішення, хтось вважав його помилковим. Питання культурних звʼязків із Росією стало предметом публічних дискусій.
На сайті клубу є матеріали українською та російською, а в літературному об’єднанні «Зелена лампа» автори пишуть обома мовами. Для його директора ця різноманітність не суперечить українській ідентичності Одеси. Навпаки, він пов’язує її з багатонаціональним минулим міста та вважає, що одеситів не варто розділяти за мовою чи походженням. «За що українці, які розмовляють українською і російською, борються? Я думаю, за те, щоб у нас було толерантне багатонаціональне суспільство, а не моносуспільство. Не потрібно відторгати інших», — вважає Григорій Барац.
Саме так він пояснює і загальний принцип роботи клубу: різні погляди та культурні традиції можуть співіснувати, якщо їх об’єднує ставлення до міста. Зазначає: «У нас в клубі є російськомовні, україномовні українці, поляки, греки, євреї, болгари. Одеса на тому й стоїть. Ти прийшов у клуб — ти одесит, і все».
Таким чином, суперечка щодо мовної політики в діяльності клубу стосується не лише вибору між українською та російською. Це питання про те, як працювати з культурою Одеси під час війни. Організація прагне зберегти російськомовну спадщину як частину багатокультурного міста, тоді як критики вважають такий підхід застарілим і недоречним.
Молодь, якої бракує
Постає нове питання: «Кому передавати цю історію?». Сучасна молодь дедалі більше живе новими сенсами, форматами та способами комунікації. Для неї важливими стають не лише збереження минулого, а й те, як воно може бути пов’язане із сучасним життям.
Окремою спробою залучити молоде покоління був Всесвітній клуб юних одеситів, створений у 2022 році для дітей та молоді віком від 10 до 21 року. Його учасники займалися творчістю, вивчали історію та культурну спадщину Одеси, зустрічалися з письменниками, істориками, краєзнавцями й митцями. Нині він не працює. Водночас молодь іноді долучається до окремих заходів організації. Зокрема, обʼєднання підтримує дітей-переселенців та місцевих. Для них організовують виступи вихованців одеських музичних шкіл.
За словами директора, для системної роботи з юнацтвом клубу бракує людей, які могли б розвивати цей напрям і вести комунікацію в соціальних мережах. Тому він пропонує студентам самим долучатися до створення таких проєктів. Поки це залишається радше можливістю, ніж сформованою програмою роботи з молодим поколінням.
Нові виклики — нові форми
Клуб давно вийшов за межі суто культурних проєктів. З початком повномасштабного вторгнення іноземні члени організації долучилися до допомоги ЗСУ й територіальній обороні, купуючи медикаменти, хірургічні імпланти й бронежилети.
Також одним із напрямів роботи стали благодійні культурні заходи. Наприклад, проєкт «Джаз для ЗСУ». Добровільні внески, пожертви меценатів та кошти від відвідування спрямовані на придбання спорядження, амуніції та допомогу військовим.
Воєнний стан розширив завдання організації. Власна міжнародна мережа, яка раніше опікувалася гуртуванням діаспори, стала каналом практичної допомоги Україні. Мистецькі події також отримали нову мету: залучати ресурси на потреби захисників. Тобто традиційна культурна діяльність організації може набувати нового змісту відповідно до обставин.
Суспільні зміни змушують організацію шукати сучасні підходи до роботи. Григорій Барац наголошує, що змінюватися мають передусім інструменти, а не основна мета організації: «Форми можуть змінюватися відповідно до вимог часу, а ідеологія повинна залишитися».
Цей підхід окреслює межу трансформацій. Дискусії навколо мови, історії та запити молоді свідчать, що суспільство бачить місто по-новому. Водночас робота клубу під час війни доводить: традиційні зв’язки здатні працювати на актуальні потреби.
Організація, створена десятиліття тому, може залишатися актуальною, якщо вона здатна змінюватися разом із людьми. У такому разі традиція перестає бути лише способом збереження минулого й стає основою для подальшого розвитку.
Софія Андрющенко
Джерела фото: власне фото авторки
