Більшість письменників-фантастів намагаються ретельно продумати образ монстрів в своїх оповіданнях. Вони подають його читачу так, щоб було легко візуалізувати прочитане, але що буде, коли митець навмисно лякає невідомим? Звісно, він також обмірковує, як краще прописати чудовисько, але робить це без чітких меж чи традиційно усталених образів.
Говард Філіпс Лавкрафт зробив великий внесок у літературу, хоча колись був лише хворобливою дитиною. Його світосприйняття формувалося завдяки бібліотеці діда та власної пристрасті до астрономії, яка й стала поштовхом для зовсім іншого бачення літератури жахів, бо вивчення цієї науки дало письменнику зрозуміти, що поза межами людських знань є щось неосяжне та жахливе. Проте новаторське бачення Говарда Лавкрафта не зробило його відомим чи багатим. Великі видавництва відмовляли йому, а друкуватися було можливо лише в низькосортних журналах. Світ не був готовий збагнути, що банальні монстри не є найстрашнішою річчю у всесвіті, коли можливо описати космічну аномалію без чітких форм.
Лавкрафт, батько нового жанру в літературі та кіно, а саме космічного жаху, зробив саме це у своєму творі «Барва з позамежжя світу». Він не тільки відійшов від всесвітньо відомих вампірів і вовкулак, а ще й передбачив дію радіації, котру в той час лише почали досліджувати. Митець не лише взяв актуальну ситуацію у світі, а ще й показав її зовсім з іншого боку, бо людство було в захваті від радію. Чого тільки вартувала справа «Радієвих дівчат» в ХХ ст. Молоді дівчата працювали на заводах, фарбували годинники радієм, від чого отруйна фарба потрапляла в їхній організм, а вони навіть й не думали про наслідки. Молодиці мліли від захвату, бачачи фарбу, що світиться в темряві. Але ця естетика й стала початком їх кінця.
«Барва з позамежжя світу» якраз висвітлює питання невідомого, яке спочатку може показатися цікавим, придатним до дослідження, однак може призвести до фатальних наслідків.
У своєму творі Говард Лавкрафт з точною майстерністю показав, що можливо поєднати людський страх від чужорідного з глибокими філософськими питаннями. Наприклад: «Чи є сенс у перебуванні на вершині еволюції, коли людина може зламатися перед незнаним їй явищем?» або «Наскільки екологічна проблема може вплинути на людське життя?». Він ставить правильні питання, приковує увагу суспільства не тільки до нетипового прибульця у своїй праці, а ще й до тем, які є актуальними в наші часи, хоча сам твір було написано в 1927 році.
Однак не всі можуть зберегти первозданний зміст, що був закладений Говардом Лавкрафтом. Однойменний фільм, зрежисований Річардом Стенлі у 2019 році, відійшов від стилю видатного письменника, зробивши акцент більше на «боді-жахах». Замість космічної сили, що діє за іншими законами, глядачі отримали майже класичного монстра, який може трансформуватися та поводиться більш активно. На екранах ми побачили, як створіння має змогу зливатися з кількох тіл, коли ж у книзі він взагалі не мав точного опису форми чи кісток. Лавкрафт описував його через приголомшених науковців та їх бачення аномалії: «Він був пластичний, гарячий, блідо світився, трохи холонув при зіткненні з міцними кислотами, мав невідому в природі колірну гамму і розчинявся в повітрі, виділяючи кремнієву суміш».
Якраз особливість праці нехтував створеними образами та писав за межами людського сприйняття, використовуючи натяки та символи. Один з блискучих прикладів прихованого символу — це врожай яблук. Говард писав: «Плоди виросли напрочуд великими і наливними, а так як для них не вистачало бочок, йому довелося замовити нові. Але коли все дозріло, на нього обрушилося перше лихо. У всій цій багатобарвній пишноті не знайшлося жодного їстівного плоду». Це яскравий приклад, коли чужорідне може лише зовнішньо приносити користь, створювати вигляд гарного врожаю та своєї доброчесності, поки насправді за цією ідеальною картинкою міститься лише гниль і лихо.
Отже, відобразити творчість Говарда Філіпса Лавкрафта є однією з найскладніших завдань для кіномистецтва через кількість натяків та уяви митця. Його створіння не є звичайними потворами, бо вони не мають чіткого вигляду та більше схожі на аномалії. Це був великий прорив у літературі, який досі не всі можуть осягнути візуально.
Олександра Бобильова
Джерело ілюстрацій: Pinterest
