Сьогодні його обличчя впізнають мільйони завдяки формату «Career Ladder», а статус найкращого TikTok кріейтора 2025 року лише закріпив за ним позицію одного з найпомітніших блогерів на глобальній арені. У кадрі поруч із ним з’являються світові лідери, президенти та топові інфлюенсери. Проте за лаштунками вірусних роликів стоїть юридичний факультет, корпоративний консалтинг, сотні провальних спроб і роки роботи над собою. Ми поспілкувалися з українським блогером і контент-мейкером Максимом Клименком про Україну, про те, як снайпери супроводжують «зустрічі на каву», та у чому головний секрет успіху.
— Якими були ваші перші роботи і чим ви займалися до блогінгу? У який момент зрозуміли, що хочете перетворити створення контенту на професію?
— Спочатку я працював юристом у сфері інтелектуальної власності, а згодом корпоративним консультантом. Свій перший контент я спробував створювати ще у 2016-2017 роках: це був звичайний блог, а потім подкаст про штучний інтелект «Max Talks AI».
— Як ви вперше почали працювати з політичними лідерами та масштабними діячами? Чи був конкретний проєкт, після якого кар’єра вийшла на зовсім інший рівень?
— Якщо говорити про великі міжнародні інституції, перший спільний матеріал ми відзняли з НАТО. Здається, це була подія до річниці Альянсу. До цього, ще у 2019 році, я вже робив відео, пов’язані з Україною. Звісно, після початку повномасштабного вторгнення у 2022-му фокус суттєво змістився. Але я б точно не назвав це кар’єрним трампліном. Я не вважаю себе журналістом. Те, що багато хто сприймає «політичним контентом», для мене — коли йдеться про Україну –— не стільки політика, скільки щось екзистенційне й особисте. Для каналу чи кар’єри користі тут немає: ми самі покриваємо логістику, переїзди та продакшн, а натомість нерідко отримуємо шквал хейту й погроз — як безпідставних, так і цілком серйозних. Тому такі зйомки не про бізнес чи цифри, це суто соціальна відповідальність.
— Ви знімали людей абсолютно різного статусу: від перехожих на вулиці до перших осіб держав. Чи відчувається у публічних діячів якась особлива «аура»?
— Я б сказав так, але більш дивує інфраструктура. Справді вражає та збиває з пантелику — це масштаби навколо таких людей. Коли ти бачиш топ-політика чи великого підприємця, за кожним їхнім кроком стоїть колосальна підготовка: розписані секунди, координація снайперів, перевірка периметра безпеки навіть заради звичайної зйомки чи короткої зустрічі на каву. Ось цей рівень організації дійсно вражає значно більше, ніж просто енергетика.
— Якби завтра вам випала нагода записати ролик із будь-ким у світі, ким би була ця людина?
— Якщо обирати з тих, кого вже немає серед живих, я б без вагань обрав свою бабусю. А якщо з наших сучасників — було б круто зробити спільний матеріал із Ліонелем Мессі.
— Ваш контент будується на спілкуванні з незнайомими людьми. Це вроджена риса чи ви навчалися цьому?
— Це просто мій досвід із юності. З 12 до 16 років я активно грав у шкільному КВК: наша команда ставала чемпіоном області та посідала четверте місце по всій Україні. Коли ти роками виходиш на сцену, імпровізуєш і працюєш із залом, страх перед людьми зникає. Мені це дається дуже природно, тому мені навіть важко давати комусь поради, я просто не до кінця розумію, чому люди бояться підійти до когось чи закриваються в собі.
— Ви переїхали до Англії за рік до повномасштабного вторгнення. Чому саме туди і яким був перший час адаптації?
— Я їхав цілеспрямовано вступати на юридичний факультет. У Києві відвідав освітню виставку закордонних університетів, дізнався про відповідну програму в Саутгемптоні, подав заявку й пройшов. Це був перший університет, куди мене зарахували, тому вибір склався сам собою.
— Де вас застав ранок 24 лютого 2022 року і що найбільше вкарбувалося в пам’ять з перших днів?
— Я зустрів цей ранок у літаку, повертаючись до Лондона. Коли приземлився, було приблизно 6:00 за британським часом, тобто 8:00 за Києвом. На телефоні вже висіли повідомлення від батька та бабусі про те, що почалася війна. Одразу почався хаос: дзвінки, спроби скоординуватися, допомогти. Дзвонив бабусі й на фоні чув гул літаків… Це було жахливо.
— Якщо прибрати камеру, підписників і мільйонні перегляди: чим ви найбільше любите займатися у вільний час?
— Зараз я проходжу реабілітацію після травми хрестоподібних зв’язок, тому багато часу йде на відновлення та фізіотерапію. А для душі дуже люблю кінотеатри та футбол. Скоро в Лондоні матчі збірної та «Шахтаря», обов’язково піду. Футбол і гарне кіно — мій найкращий відпочинок.
— Чи були у вас ідеї або проєкти, які здавалися геніальними, але зрештою повністю провалилися?
— Більшість моїх ідей, які я вважав гарними, не спрацювали. Навіть коли з’явилася «Career Ladder» («Кар’єрна драбина»), я не думав, що це щось феноменальне. Мені вона здавалася навіть трохи дивною чи кринжовою. Але реальність така, що ти ніколи не знаєш заздалегідь, що «залетить». Ми постійно експериментуємо, іноді людям взагалі не заходить, і це нормальна частина процесу. У мене і в бізнесі були спроби: колись я запускав перетяжку ручок для ракеток, вів подкасти, тестував різні справи. Помилки — це частина шляху.
— Якби ви могли повернутися на початок своєї кар’єри і дати собі одну пораду, що б ви сказали?
— Коли я тільки переїхав до Британії та почав працювати у юридичній сфері, а потім у консалтингу, я відчував шалене бажання повністю себе змінити. Мені здавалося, що для успіху в цих індустріях потрібно бути максимально серйозним і здаватися кимось іншим, а не тим, ким ти є насправді. Але з часом я зрозумів: справжнє кар’єрне щастя — можливість залишатися собою у своїй роботі. Коли я займаюся тим, що мені щиро резонує, я відчуваю себе справжнім. Тому я б повернувся і сказав собі: «Не змінюватися в професійному плані».
Олег Кошель
Джерело ілюстрацій: suspilne.media
