При всьому обмані, важкій праці
та розбитих мріях світ все одно прекрасний
з книги Коллін Гувер «Веріті»
Коллін Гувер можна не любити, але ігнорувати її неможливо. Двадцять чотири романи, мільйони читачів, а тепер уже й четверта кіноекранізація. «Веріті» Майкла Шоуолтера ставить на гуверівський матеріал серйозніше, ніж можна було очікувати, але так і не з’ясовує, чи сприймає він сам себе всерйоз. Це не провал і не відкриття, а охайний, місцями по-справжньому ефектний трилер, якому бракує віри у власну дивність.
Знайома формула
Героїня Дакоти Джонсон, Лоуен Ешлі, — письменниця з нижньої частини середнього списку: вона збирає на читаннях у нью-йоркській книгарні слухачів і ще не оговталася після смерті матері. Агент Корі знаходить їй несподіваний шанс. Видавець і чоловік Веріті Кроуфорд, Джеремі (Джош Гартнетт), шукають автора, який допише серію бестселерів «Noble Virtues»: сама Веріті (Енн Гетевей) після аварії лежить у кататонічному стані. Три книжки, по 75 тисяч доларів за кожну, угода про нерозголошення, і Лоуен переїжджає до розкішного будинку Кроуфордів у засніженому Вермонті, де зберігаються роки нотаток та начерків. Саме там вона знаходить прихований автобіографічний рукопис Веріті, а з нього, як і належить жанру, випливають темні секрети.
Сценарист Нік Антоска зберіг каркас роману, а разом із ним і його сильні та слабкі місця. Історія тримається на сповіді, якій читач, як і Лоуен, не знає, чи вірити, і на відчутті, що в будинку за новою мешканкою хтось стежить. Гувер ніколи не претендувала на високу літературу: її книжки швидкі, нахабні й розраховані на реакцію, а не на роздуми. Те, що на сторінці виходить гарячковим і затяжним, на екрані вимагає зовсім іншої дисципліни тону.
Кіно під виглядом нуару
Шоуолтер, відомий передусім комедіями та романтичним кіно (з Гетевей він уже знімав «Ідею тебе»), вирішив підняти ставки візуально. «Веріті» відверто цитує класичний нуар і готичну мелодраму: у ній вгадуються відсилання до «Ребекки» (1940 рік), «Notorious» (1946 рік) та «Leave Her to Heaven» (1945 рік). Кутаста модерністська садиба, що врізається в безкрайню білизну снігу, справді створює відчуття загрози, а режисер, схоже, розуміє різницю між контрастною тінню і банальною темрявою. На тлі більшості стрімінгових трилерів, які виглядають так, ніби їх зняли за лекалом, це вагомий плюс. Рецензент Меттью Джексон жартує, що це трилер для дорослих, який хочеться уявити в режисурі Браяна Де Пальми, але за сучасними мірками він виглядає навіть пристойно.
Проте стиль ще не є змістом. Головна претензія критиків — відсутність визначеної інтонації. Екранізація «Покоївки» Пола Фейга (2025 рік) відверто грала з власною мелодраматичністю й підморгувала глядачеві. «Веріті» то підморгує, то дивиться на нас без жодної іронії. Важко зрозуміти, чи треба сміятися, коли Веріті двічі з’являється в ток-шоу «Hot Ones», де гості куштують гострі крильця. Або коли на очах у Лоуен машина збиває велосипедиста і кров заливає її з голови до ніг (перша зустріч героїні з Джеремі теж відбувається в бризках крові). Фінальний поворот, який є майже божевільним, подається цілком серйозно. У підсумку фільм застрягає в такій собі тональній беж-зоні: він не стає ані справжнім кемпом на кшталт «Простої послуги» (2018 рік), ані по-справжньому тривожною містикою. Дві години повільних викриттів поступово втомлюють.
Книжка проти екрана
У романі історія подана від першої особи, і саме це створює ефект інтимної гарячковості: читач опиняється наодинці зі сповіддю Веріті. Кіно змушене відійти від цього прийому. Рукопис переходить у закадровий голос Гетевей, яка начитує його підкреслено театрально. Це могло б спрацювати, якби фільм послідовно будував свою гру, але на екрані обидві героїні лишаються впізнаваними й водночас майже невагомими. Вони наче паперові ляльки: замість двох живих голосів ми бачимо зіставлення двох зіркових образів.
Те саме з еротикою. У романі сексуальна напруга є двигуном сюжету, а у фільмі, як зазначають критики, відвертих сцен достатньо, але все ж чогось бракує. Джонсон нагадує про свою роль у «П’ятдесяти відтінках»: вона тут «та, що частіше за інших лишається без одягу», тоді як Гетевей, переважно мовчазна, виконує функцію зіркової гості у власному фільмі. Показово й те, що 2026-й для акторки видався надзвичайно насиченим: «Веріті» стає її п’ятою стрічкою за рік, і попередні роботи, зокрема «Mother Mary», «Одіссея» Кристофера Нолана та «The End of Oak Street», за стилістичною сміливістю значно випереджають цей трилер.
Частина проблеми, можливо, закладена в самому першоджерелі. Це не перший випадок, коли талановитий акторський склад поглинає механіка «пляжного читання», що не створює переконливо перебільшеного світу. Гетевей, Джонсон і Гартнетт діють спритніше за попередніх акторів у гуверівських екранізаціях: вони, схоже, розуміють, що чудернацькі повороти сюжету не варто виправдовувати реалізмом, і йдуть за ними, а не проти. Рецензенти окремо відзначають Гетевей і Гартнетта, які витягають з матеріалу більше, ніж у ньому закладено.
Де фільм ламається
Найвразливіше місце стрічки — фінал. Фільм буксує більшу частину часу і лише в останні двадцять хвилин нарешті набирає обертів, але відповіді, які він дає, не завжди переконують. Кілька очевидних запитань лишаються без пояснень, а фінальний поворот перевертає історію не на користь фільму. Додає питань і те, що повороти пояснюються словами: персонажі проговорюють власну двозначність замість того, щоб її показати.
«Веріті» не залишає відчуття змарнованого вечора: фільм надто строкатий і зірковий, щоб стати тягарем, і прихильникам Гувер дасть те, чого вони чекають. Але він і не вражає. Він міг би бути відверто екстравагантним або по-справжньому моторошним. Проте став акуратним компромісом, у якому гарна картинка та сильний акторський склад працюють на ідею, яку режисер так і не наважився довести до кінця. І аудиторія в нього безперечно знайдеться.
Катерина Статій, 4 курс
