У першому номері ми знайомилися з художником — Альберто М’єльго. Чоловік, який прямо на наших очах змінював погляд мільйонів на форму та висловлювання у світі анімації. Тепер, як і було обіцяно, час стати ближче до однієї з його найхимерніших робіт, яку знають, люблять і переосмислюють в усьому світі — «Jibaro». Цей текст заборонено читати, якщо ваші очі не ознайомилися з темою обговорення. Ці 17 хвилин того варті, я присягаюся.
«Що таке кохання?» — запитує, звертаючись до нас, герой Альберто в іншій його легендарній роботі, короткометражці «The Windshield Wiper». Щось складне, незрозуміле й безмежно далеке від усього, що можна просто взяти та уявити. Це питання, як на мене, космічно велике, таке різноманітне. І я не здивуюся, якщо колись виявиться, що любов — така сама фізична сила, як і гравітація. Тема стосунків закономірно проходить крізь мистецтво всіх часів і форм, тож що воно таке? Чи є у вас відповідь, що таке кохання? У Альберто М’єльго є. Принаймні він раз у раз повертається до цього у своїх роботах — досліджує почуття, близькість, людські бажання, те, на що ми здатні. Кохання стає однією з призм, крізь які художник розглядає реальність.
М’єльго — дуже особистий, але позбавлений густої сентиментальності автор. Він не обов’язково романтизує любов, щоб постійно до неї повертатися. Навпаки, він уважно дивиться на стосунки з різних боків, намагаючись зрозуміти, що відбувається з людьми, коли вони зближуються. Що вони очікують одне від одного, що готові віддати та у який момент приємне запаморочення перетворюється на щось руйнівне. Саме про це — «Jibaro». Проте створити гарну історію — це одне, а ось перетворити її на справжній «piece of art» — значить шокувати глядача. Змусити його по-справжньому запам’ятати побачене. І перш ніж ми намагаємося зрозуміти, що відбувається, ми падаємо до ніг аніматорів. 72 людини, які зробили все, щоб у вас паморочилося в голові, але відірватися від перегляду було нереально. Ніякого motion capture (захвату рухів), тільки відеореференси, тільки хореограф, тільки хардкор! Цікавий факт: прототипом для візуального образу та рухів Сирени стала українська актриса та модель Аліна Смоляр, з якої художники змальовували міміку та пластику. М’єльго називав технічну складність фільму надзвичайною. І саме це дозволило створити світ, у якому краса природи й жорстокість того, що відбувається, існують буквально в одному кадрі.
Величезна кількість людей після перегляду вражено чухали ріпу. «Круто!!! …А в чому прикол?» Хтось побачив у цьому історичне посилання на конкістадорів, хтось — просто красиве треш-фентезі. Але, народ, ви вже знаєте, що роботи Альберто М’єльго взагалі не про «прямо в лоб» і щось очевидне. Вони про нас. Про те, як ми примудряємося захопити одне одного, роздерти, випатрати… Вбити. Усе це — людські стосунки. «Jibaro» розповідає про найстрашніші з них…
Першим нам представляють Лицаря. Він нечуючий, і про це нам говорить як мовчазне оточення в його кадрі, так і товариш, який спілкується з ним мовою жестів. Його глухота — не фізичний символ для нас. Коли ми вперше бачимо Сирену, вона зачаровує. А слідом — манить до себе, вбиваючи оточення чоловіка. Ми бачимо жорстокість на її обличчі, але ж такою є її природа, так? Це те, що вона зазвичай робить. Усе завжди закінчувалося однаково… Але не з ним. Не з нашим героєм. Сирена помітно впадає в легку паніку, коли розуміє, що її крик на нього не діє, і швидко віддаляється. Лицар, не зрозумівши, що сталося з його товаришами, лякається та дає драла.
Він сідає на березі річки й трохи сьорбає, прокидається в обіймах Сирени. Чому вона прийшла до нього? Бо тепер для неї він особливий. Не такий, як інші. На мою думку, вона бачить у його мовчанні усвідомлений вибір. У її голові це звучить як зізнання: «Твій крик мене не ранить, я здатен його витримати». Насправді ж ми розуміємо, що Лицар просто глухий до її сутності, а це класична пастка аб’юзивних стосунків — образ ідеального партнера. До цього моменту він уже встиг сповна оцінити її дорогоцінну сутність.
Сирена кличе чоловіка за собою, і він іде просто у воду, разом вони кружляють біля водоспаду. Під час першого перегляду це схоже на початок танцю пристрасті та кохання. А якщо придивитися? Вона спокушає чоловіка, не помічаючи, як він уперше завдає їй каліцтва — здирає дорогоцінність, пускаючи її кров. Мова тут не про буквальні скарби. Сирена це ігнорує, вони цілуються, але тут нам уже показують болючість того, що відбувається. Її губи, багряні лусочки, пускають кров у відповідь. Рот чоловіка переповнений кров’ю, він нею плюється.
Підсумок — обидва поранені, обидва кровоточать. Ідеальна метафора! Червоні прапорці партнера, які через захопленість ігноруються знову і знову. Це видно, це болить, але це не центр уваги. Травматичність того, що відбувається, очевидна, але герої поглинуті одне одним: він — здобиччю, вона — болісною прив’язаністю до «особливого».
Коли Лицар вирубує Сирену і шманає її тіло, зіскрібаючи золото, прикраси, навіть дорогоцінну маску з її обличчя, він оголює її. Робить з гарного створіння, «золотої жінки», пограбовану, беззахисну, спустошену. Він здер з неї все, чого насправді хотів, розібрав на частини. Скинуте у воду тіло забирає течія, а Лицар іде з наживою — її золотом, внутрішнім ресурсом, її «Я». Сплески червоної води, які ми спостерігаємо далі, можна пояснити як міф. Спосіб, у який природа «омиває» загибель, адже, як на мене, Сирена — невід’ємна частина ланцюга, частина оточення, її захисниця від завойовників. Але також це можна пояснити як той самий момент, коли біль стає настільки величезним, що перестає бути «внутрішнім». Біль отруює ваш світ, ваше оточення. Ви буквально захлинаєтесь в наслідках того, яке ставлення допустили до себе. Це стан гострого горя. Коли вас знищують у стосунках, руйнується не лише ваше «Я», а й усе навколо — кар’єра, дружба, інтереси. Усе забарвлюється в червоне. Світ реагує на біль, бо ви перестаєте виконувати свою функцію: радувати, творити, захищати тощо.
Лицар сьорбає кров із річки та раптом… Починає чути. Чоловік набуває слуху, і для нього це обертається жахом. Світ навколо нього безжально волає, ви просто уявіть, як це! Людина, напевно, нечуюча від народження. Спочатку Лицар тріумфує, далі з’являється вона… Відроджена, але все така ж гола. Сирена приходить до тями й виявляє себе в абсолютно роздертому, випаленому жадібністю тілі. Ось що він з нею зробив. Передайте хустинку, будь ласка. І нагадую, що раніше Лицар вже пив цю воду, не вона має «магічну» властивість, а саме кров.
Сирена намагається робити те, що вміла завжди, — танцює, але тіло її не слухається, рухає кінцівками, а ті лише болісно тремтять. Вона спустошена і перебуває в тотальній жалобі за своїм «Я». Пробує голос — усе так само сильний і гучний. А Лицар… Він чує. Поглинувши частину Сирени — кров, — він отримує можливість чути її голос, через що зустрічає свою загибель. Адже він не був застрахований, просто не чув її «червоні прапорці». Так буває, коли партнер намагається докричатися, хоче бути почутим. Але коли його нарешті чують, цей крик стає нудотним. Цей голос — деструктив, біль, нестерпне катування, від якого він божеволіє і болісно гине.
Лицар — мертвий. Сирена — випотрошений емоційний інвалід. Ніхто не «зло» і ніхто не «добро». Обидві сторони програли. «Jibaro» — це історія про взаємне знищення, метафора на найтоксичніші стосунки. Той самий тип зв’язку, коли люди не «дві половинки», а травми, що ідеально стикуються. Неймовірно красива, хоча і жорстока історія.
Тож що таке кохання? «Кохання — це таємне товариство», — розкішно ставить крапку герой «The Windshield Wiper» перед тим, як залишити кадр. Розшифровку цієї загадкової відповіді можете знайти у короткометражці. Або в самих собі… Ніколи в житті я не бачила і не чула більш витонченої відповіді на вічне запитання «Що таке кохання?» Це чудово, я б так хотіла колись це відчути. Хочу, щоб і у мене було своє секретне товариство, ні на що не схоже, унікальне. Вам бажаю того ж. Тільки без жадібних Лицарів та хижих Сирен!
Анастасія Іщенко
Джерело ілюстрацій: Сирена. Кадр серії «Jibaro»
