Як тебе звати? Скільки тобі років? Звідки ти? Трійка найпопулярніших запитань під час знайомства. На перші два відповіді можна знайти в паспорті – у графах «Ім’я» та «Вік». Але що робити з третім? Як саме трактувати це запитання? Що відповідати: де я народилася, де прожила більшу частину життя, де зареєстрована чи назвати адресу орендованої квартири? Але чи завжди місце, звідки ти, є місцем, яке ти можеш назвати домом?
Ще кілька років тому я й не підозрювала, що замислюватимуся над цим. Дім був таким простим і зрозумілим – місцем, куди я поверталася зі школи, де на кухні стояв аромат маминого борщу, а на всю квартиру було чути улюблений бойовик батька. Усе це було рутиною, як і багато інших речей. Їхню цінність розумієш лише тоді, коли втрачаєш до них звичний доступ.
Згодом все кардинально змінилося, випускний зі школи, іспити, подачі заявки на вступ та такий довгоочікуваний переїзд до Одеси. Я нарешті сама вирішую, коли мені повертатися з прогулянки, скільки разів на день їсти та чи надягати шапку. З’явилися нові звички, маршрути та знайомства. Дорога до подруги в гості, яка раніше займала п’ять хвилин,тепер забирає пів дня.
Здавалося б, саме цього й хотілося: велике місто, багато можливостей, я самостійна та дізнаюся все більше нового з кожним днем. Але ніхто не попереджав, що разом із незалежністю приходить дивне відчуття, ніби ти більше не належиш повністю жодному місцю. Дім десь на вокзалі між гостинною Одесою та рідним Болградом.
Коли я в Одесі, іноді хочеться додому. Не просто в інше місто, а туди, де можна відчинити двері й не думати про буденні справи, не переживати, що можеш щось забути, і відчувати, як про тебе піклуються під час застуди. Туди, де знайомий кожен звук і де навіть звичайний вечір нічим не примітний, але водночас такий рідний. Маленька сестричка вголос читає «Гаррі Поттера», мама уважно слухає та виправляє помилки, хом’як бігає в колесі, а вже за десять хвилин ми за традицією п’ємо чай і ділимося новинами.
З часом я розумію, що пропускаю своє теперішнє життя, а рідне місто вже не буде таким, яким я його пам’ятаю. На сцені театру, у якому я грала, тепер інші актори, а у школі за моєю партою сидять інші учні. Я відчуваю, що женуся за містом-привидом, і розумію, що треба повертатися в теперішнє.
Ми часто говоримо про дорослішання як про свободу: можливість самостійно ухвалювати рішення, обирати власний шлях і будувати майбутнє. Проте значно рідше говоримо про зворотний бік медалі – відповідальність за своє життя та прийняття змін, до яких ти не готовий.
То звідки я? Я можу назвати місто, де народилася, місце, де виросла, і місто, у якому мешкаю зараз. Усі ці відповіді будуть правильними, але жодна з них не вкаже на координати мого дому.
Можливо, дім – це не конкретна адреса й навіть не місто. Можливо, це люди, до яких хочеться повертатися, звуки, які впізнаєш із заплющеними очима, і звичайні вечори, цінність яких розумієш лише на відстані. Але чи означає це, що дім можна забрати із собою, куди б ти не поїхала?
Я досі не знаю відповіді. Поки що я просто живу між двома містами: в одному залишилося моє минуле, а в іншому формується моє майбутнє. Та обидва назавжди залишаться частиною мене – дівчини, яка долає свій шлях у напрямку «Болград-Одеса».
Олена Кальчева
