Є місця, до яких ми повертаємося не тому, що сумуємо за ними. Іноді повернення потрібне для того, щоб перевірити, чи справді минуле досі там живе. Чи залишилося воно таким, яким ми його пам’ятаємо. Можливо, час не стирає того, що з нами сталося, але вчить дивитися на пережите вже не зсередини, а здалеку. Так, ніби між тобою і тим, що колись здавалося цілим світом, нарешті з’явилася відстань.
Червень 2022 року. Чехія, Прага. Чужа країна, незнайоме місто, мова, люди. До болі лякаюча невідомість. Тисячі питань і жодних відповідей. Хто я тепер? Іноземка чи зрадниця своєї країни?
Минуло кілька років. Чехія залишилася десь у моментах, які я не надто часто дозволяла собі згадувати. Але одного дня дорога знову привела мене до Праги. Тепер із надією, що цього разу побачу її іншою.
Коли ми підʼїжджали до міста, в якому жила, я очікувала від себе особливої реакції. Мені здавалося, що знайомі вулиці, будинки, дорога, якою колись уже їхала, обов’язково повернуть мене на роки назад. Я думала, що разом із ними повернуться старі емоції, відчуття самотності та чужості. Або навпаки — відчую ностальгію за тим часом, який колись хотіла якнайшвидше залишити позаду. Але я просто дивилася у вікно й усвідомлювала, що вже вдруге в житті бачу це місто. Було відчуття, ніби саме Чехія має мені щось довести. Що, можливо, цього разу вона покаже те, чого я не помічала раніше. Не підозрюючи, що від неї насправді нічого не залежало.
Чотири роки тому Чехія була для мене країною, у якій довелося вчитися жити заново. Два роки, проведені там, стали часом вимушеної адаптації. В такому випадку переїзд відчувається не як можливість почати новий етап свого життя, а радше як необхідність швидко зрозуміти, як взагалі існувати в чужому для тебе світі.
Для багатьох українців життя за кордоном стало саме таким досвідом. Люди говорять про нові можливості, безпеку, навчання, роботу, але за цими словами часто губиться просте людське відчуття — опинитися далеко від дому не тому, що ти так захотів, а тому, що обставини вирішили за тебе, не питаючи. Ти можеш поступово звикнути до країни, запам’ятати маршрути, знайти улюблені місця, друзів і більше скажу, навіть насолоджуватись буттям. Але звикнути до нового життя ще не означає перестати відчувати себе не там, де, як тобі здається, ти маєш бути. Саме тому я довго не хотіла називати цей період своїм досвідом. Мені здавалося, що якщо я визнаю його частиною свого життя, то ніби погоджуся з усім, що було. Я хотіла відрізати цей шматок життя, не згадувати, не повертатися й тим більше не шукати в ньому нічого хорошого. Можливо, саме через це повернення лякало мене набагато більше, ніж я сама собі зізнавалася.
А потім я прийшла до чеської школи, в якій колись навчалася, і побачила… звичайний заклад освіти. Не те страшне місце, яким вона залишилася в моїй пам’яті, а сіру будівлю, коридори, знайомий простір, який раптово перестав мене лякати. Я ходила знайомими вулицями й чекала, що на мене, як завжди, будуть падати дивні погляди, що вони викличуть у мене ту саму реакцію сорому й печалі, але вони були просто вулицями. Я не боялася озиратися на людей. Не думала, що вони про мене подумають. Не намагалася знову стати частиною того середовища і не намагалася довести, що я не «чужа». Я просто гуляла.
І, мабуть, саме в цій простоті було для мене найважливіше. Я вперше відчула себе живою в тому місці. Не тому, що воно стало ідеальним і Чехія раптово закохала мене в себе. Цього не сталося. Вона залишилася такою, якою була. Просто тепер у моїй пам’яті поруч із неприємним почали існувати й інші речі. З’явилися нові прогулянки, нові розмови і враження. Те саме місто отримало зовсім інший контекст. І я зрозуміла: місце не може бути винним у всіх спогадах, які ми на нього накладаємо.
Після повернення я вперше дозволила собі подивитися на той період не тільки як на те, що хотілося забути. Там я почувалася чужою, намагалася звикнути і навчатись новому, шукала себе й іноді не розуміла, як я маю це робити. Але це також був час, який сформував мене. І мені більше не хочеться від нього відрікатися. Прийняти минуле — не означає переконати себе, що все було добре. Це більше про те, що ти перестаєш заперечувати, що воно було твоїм. Навіть якщо в ньому є речі, про які не хочеться розповідати, а деякі спогади досі залишаються неприємними.
Тепер Чехія для мене — це країна, де живуть мої спогади, куди я можу приїхати, пройти знайомою вулицею, зайти у знайоме місце й не відчувати, що повинна від чогось тікати. Можливо, саме цього я й хотіла від другого шансу. Не полюбити Чехію і не забути те, що було, а просто дозволити собі побачити її не тільки крізь призму минулого.
Ми часто думаємо, що для того, аби почати нове життя, потрібно залишити старе позаду. Особливо коли це те, що було пов’язане з вимушеним переїздом, чужою країною, необхідністю адаптуватися й постійним пошуком відповідей на запитання: хто ти, де тепер твій дім і чому все склалося саме так. Але можливо, не все потрібно залишати. Деякі місця варто відвідати вдруге, а спогади — перестати відштовхувати. Бо час не завжди змінює місця. Частіше він змінює людину, яка на них дивиться.
Катерина Вербецька
Джерело ілюстрацій: власне фото авторки
