Мобілізація під час повномасштабної війни — необхідність, від якої залежить обороноздатність України. Проте повідомлення про силове затримання військовозобов’язаних, конфлікти за участю представників ТЦК та скарги на можливі порушення прав людини ставлять перед суспільством складне запитання: чи може виконання громадянського обов’язку виправдовувати будь-які методи? І де проходить межа між законною вимогою держави та свавільним втручанням у життя людини?
Повномасштабна війна поставила Україну перед складними викликами. Військо потребує поповнення, а оборона країни залежить від здатності держави забезпечувати мобілізацію. Проте за статистикою, повістками та рішеннями органів влади стоять конкретні люди, їхні родини, страхи й обставини життя. І якщо суспільство вимагає від громадян виконання обов’язків, воно має так само вимагати від представників держави дотримання закону. Конституція України гарантує право на повагу до людської гідності та свободу й особисту недоторканність. Водночас стаття 65 визначає обов’язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність. Ці положення не суперечать одне одному: людина може бути зобов’язана виконувати військовий обов’язок, але це не означає, що вона втрачає свої права.
Законодавство передбачає участь поліції в мобілізаційних заходах, а також можливість затримання й доставлення осіб за визначених законом підстав, незважаючи на те, що деякі статті конституції обмежуються під час воєнного часу. Проте перевірка військово-облікових документів, адміністративне затримання та призов на військову службу — це різні процедури. Їх не можна ототожнювати, а застосування фізичної сили не може вважатися законним лише тому, що відбувається під час мобілізації. Кожен випадок необхідно оцінювати з огляду на конкретні обставини та повноваження учасників.
Проблема дотримання прав людини під час мобілізації не обмежується дискусіями в соціальних мережах. Українські медіа регулярно висвітлюють конфлікти за участю представників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), скарги громадян і перевірки правоохоронних органів. Ці повідомлення не означають, що всі мобілізаційні заходи проводяться з порушеннями. Однак вони свідчать про необхідність суспільного контролю та прозорого реагування на кожну обґрунтовану скаргу.
Проблема можливого застосування сили під час мобілізації знаходить підтвердження і в матеріалах українських медіа. Зокрема, як повідомляло «Суспільне Рівне» 25-го вересня цього року, трьом військовослужбовцям ТЦК повідомили про підозру після побиття чоловіка. Цей випадок порушує важливе питання: де закінчуються законні повноваження та починається відповідальність за порушення прав людини? Ще один випадок, про який повідомило вже «Суспільне Львів» 24-го вересня, стосується чоловіка, який майже сім діб перебував у приміщенні ТЦК у Жидачеві. Після перевірки представники омбудсмана Дмитра Лубінця з’ясували обставини його перебування та направили запити до ТЦК і поліції щодо правових підстав і дотримання його прав.
Масштаб занепокоєння відображають і дані Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. За щорічною доповіддю за 2025 рік, протягом року надійшло 6 127 звернень щодо ознак порушень прав під час мобілізації. Йдеться саме про звернення, а не про таку саму кількість доведених порушень. Водночас ця цифра демонструє, що проблема потребує уваги не лише окремих громадян, а й державних інституцій.
У таких умовах особливого значення набувають конкретні історії. У випадку Євгенії Ісаєвої, що родом з Києва, ключове питання полягає не в тому, чи потрібна Україні мобілізація, а в тому, чи були законними дії людей, які забрали її батька біля будинку: «Після роботи тато, як зазвичай, працював на городі, і підспівував пісні Майкла Джексона, коли до будинку приїхав мікроавтобус. Батька затягли туди за декілька хвилин, мати навіть не памʼятає, чи представились вони. Пройшло вже пів року. Тато на службі».
Для близьких людини подібна ситуація — це не юридична дискусія. Це тривога за батька, чоловіка чи сина, незнання того, що відбувається, і страх перед невизначеністю. Коли людину, за словами її рідних, силоміць затягують до автомобіля, родина закономірно хоче зрозуміти, на яких підставах це відбулося та хто відповідає за безпеку затриманого. Держава повинна мати механізми, які дозволяють швидко з’ясувати обставини, перевірити скаргу й надати людині доступ до правової допомоги.
Водночас не можна ігнорувати позицію тих, хто забезпечує виконання мобілізаційного законодавства. Для правоохоронців важливо не лише підтримувати громадський порядок, а й діяти в межах своїх повноважень. У межах цього матеріалу вдалось взяти коментар у лейтенанта міста Арциз — Станіслава Балабана: «Під час проведення мобілізаційних заходів працівники поліції діють виключно в межах повноважень, визначених законодавством України. У кожному випадку важливо встановити обставини події та правові підстави для дій громадян і представників відповідних органів. Якщо особа не виконує законні вимоги поліцейського або є підстави вважати, що вчинено правопорушення, поліцейські реагують відповідно до закону. Водночас будь-яке застосування фізичної сили має бути обґрунтованим і відповідати вимогам законодавства. Якщо громадянин вважає, що його права були порушені, він може звернутися до поліції, і таке звернення буде розглянуто в установленому порядку».
Проблема мобілізації полягає ще й у тому, що кожна історія про можливе свавілля впливає на довіру до держави. Коли люди бачать повідомлення про силові конфлікти, вони починають боятися не лише можливості бути мобілізованими, а й самого процесу взаємодії з представниками державних органів. Це створює напруження, провокує недовіру та поглиблює розкол між суспільством і владою.
Проте мобілізація не може бути добровільною лише для тих, хто сам готовий іти до війська. Країна перебуває в умовах повномасштабної війни, а військовослужбовці потребують підкріплення. Ухилення від законних обов’язків також створює проблеми, адже відповідальність за оборону не повинна лягати лише на одну частину суспільства. Вихід полягає не у відмові від мобілізації й не у виправданні будь-яких силових методів. Він полягає в чітких процедурах, належному документуванні дій, доступі до правової допомоги, ефективному розгляді скарг і відповідальності за доведені порушення. Людина повинна розуміти, хто до неї звертається, на яких підставах діє та як може захистити свої права. Родина не повинна залишатися без інформації, а скарги громадян — губитися серед формальних відповідей.
Відповідно до закону, який набув чинності 18 травня 2024 року, військовозобов’язані чоловіки віком від 18 до 60 років мали оновити військово-облікові дані до 16 липня 2024 року. За порушення правил військового обліку передбачена адміністративна відповідальність. Водночас у медіа регулярно з’являються повідомлення про затримання чоловіків під час мобілізаційних заходів. Зокрема, 12 травня 2026 року «ТСН» повідомило про затримання чоловіка біля станції метро «Почайна» в Києві: за поясненням поліції, він перебував у розшуку за порушення військового обліку. 18 липня 2026 року «Українська правда» написала про відео побиття чоловіка у Львові, після поширення якого ТЦК призначив службову перевірку. 16 серпня 2026 року ТСН опублікувало відео затримання чоловіка в Одесі, під час якого, за повідомленням медіа, проти жінки, що втрутилася, застосували газ.
Зрештою, питання «де проходить межа між обов’язком і правами людини?» не повинно перетворюватися на протистояння між тими, хто підтримує мобілізацію, і тими, хто критикує її методи. Можна визнавати необхідність захисту країни й водночас вимагати законності кожного мобілізаційного заходу. Можна розуміти потреби фронту й не погоджуватися із силою, застосованою без належних підстав.
Україна захищає свою незалежність, свободу та право громадян жити у правовій державі. Тому сила держави має вимірюватися не тільки здатністю мобілізувати людей, а й готовністю захищати їхні права навіть у найскладніші часи. Адже військовий обов’язок не скасовує людської гідності, а війна не повинна ставати виправданням для свавілля.
Мобілізація потрібна для захисту держави. Але довіра до неї починається там, де закон однаково обов’язковий і для громадянина, і для того, хто наділений владою.
Анна Осмолович
Джерело ілюстрацій: відкриті джерела
