— Може, не будеш їхати? Залишайся з нами, вдома, — каже рідна людина і дивиться на мене приреченим поглядом, стискаючи руку сильніше.
— Обережніше з такими словами, ти ж знаєш, я не хочу їхати, — це мало звучати як жарт, але правда така: я не знаю, коли ми побачимось наступного разу і насправді перебираю в голові можливі виправдання, щоб залишитися.
От і все. Грюкнули двері автомобіля, рюкзак важкою ношею повис на плечах, вечірній вітер вдарив у ніс запахом дизеля, на звук зеленого світла зацокотіли колесики валіз. Біля вокзалу шумно і тривожно.
Попереду довга дорога. В руках Моршинська, телефон із квитками, паспорт і печиво «Марія», в серці — туга за рідним містом. Але розум ясний: цей шлях я долала вже не раз і маршрут Одеса-кордон-інший світ близький, наче сама дорога є способом життя. Це історія багатьох українців, які живуть на дві країни і регулярно долають шлях від одного дому до іншого. Останній рік, після рішення про переїзд, мій маршрут пролягає з Одеси до Гданська, через всю Польщу і цього разу я їхала потягами, тож моя подорож розпочалась на другій колії Одеського залізничного вокзалу.
Довгі прощання, а потім міцні обійми, розірвані жіночим голосом з гучномовця «Закінчується посадка на потяг №036 сполученням Одеса-Львів-Перемишль». Я застрибую у свій вагон і стою в коридорі, дивлячись крізь вікно на своїх рідних. Вони плачуть, промовляючи мені щось з перону, але вони не чують мене через міцне скло та шум потяга і я намагаюсь їх веселити, відповідаючи жестами. Вони сміються і після сильного поштовху з гуркотом потяг рушає. Мене проводжає мелодія Утьосова «У чорного моря» і я мугикаю собі під ніс знайомі з дитинства слова.
Колеса стукотять, усмішка спадає з мого обличчя, коли рідні силуети зникають вдалині і розчиняються у вечірньому тумані. Я сідаю на полицю, задвигаючи рюкзак під неї і прикидаю наскільки швидко в екстреній ситуації зможу його витягти. Вирішую поставити під столиком, бо знаю — всяке може бути у 2026 році у 20-ти годинній поїздці потягом по всій Україні. З виєм сирен за вікном, неміцна надія на спокійну дорогу дотліває.
Перша зупинка була приблизно через півтори години у Роздільній. Жовтий рівень небезпеки змусив потяг зупинитися на станції майже на годину. Я лежала в темряві, прислухалась до звуків вулиці і зі слабким інтернетом підвантажувала Гугл-мапу. Думки були приблизно такі: «Якщо оголосять червоний рівень і доведеться евакуюватися, то робити це на станції буде зручніше ніж у полі. З іншого боку — вірогідність прильоту в станцію вища, до того ж, у Роздільну вже прилітало зовсім нещодавно». Залишалось тільки молитися, що нас це омине і ми зможемо швидко покинути Одеську область. Знайомі, які часто їздять залізницею, переконували мене, що після виїзду з Одещини дорога минає легко, тож після дванадцятої ночі я планувала лягти, не встаючи аж до самого Львова о дев’ятій ранку наступного дня. Покинувши Роздільну, потяг заколисав пасажирів у солодкий сон.
Вочевидь, моя удача була не такою, як в цих знайомих і поспати тієї ночі випало мені сумарно години чотири. Україну зі сходу на захід усю ніч накривала масована ворожа атака дронами, ракетами та авіабомбами. У коридорі вимкнули світло і ставало дедалі холодніше навіть під двома ковдрами.
Різка зупинка розбудила нас о 2:30 десь у Вінницькій області. Крізь сон почула шум у коридорі і голос провідниці з рації: «Евакуюйте людей!». Червоний рівень небезпеки. Як зараз, перед очима ця картина: провідниця біжить, простукуючи всі двері, і кричить: «Евакуація! Всі виходимо з потяга!». Я підстрибую, схоплюю рюкзак із водою і документами, взуваюсь і хапаю ковдру. Все це стається менш ніж за 10 секунд, і поки провідниця ще будить останнє купе, я вже підбігаю до виходу. Біля нього стоїять дві жінки років сорока з ковдрами та цигарками й дівчина двадцяти років. Вони дивляться на вихід і вагаються. Всередині мене вже закрадається паніка. Щось не так. Мені в спину лунає голос «Дівчата, швидше!». Старші панянки відходять у бік, не наважуючись спуститися. Молодша дівчина більш сміливо вистрибує у двері і я прямую за нею. Тоді я і побачила пейзаж, в якому нам випало перечекати небезпеку: густий ліс із колючими кущами по плечі після дощу. Дівчина, з чорним, як в Амазонки волоссям, завмирає на останній сходинці, і я починаю поволі спускатися за нею. Ми завмираємо й обидві розуміємо: йти нема куди. Гострі і мокрі гілки кущів впираються у сходи вагону і створюють по-справжньому непрохідну стіну аж до самої глибини лісу, видимість була метрів п’ять. Ми робимо цей стрибок віри, не знаючи, яким буде приземлення. А було воно вкрай неприємним: ноги вмить провалились у хащах, одяг намок, колючки впились у шкіру, нижче стегон ми не бачили своїх ніг, погіршувало все постійне нав’язливе відчуття, що по тобі хтось повзає. Пройти було неможливо, але нам довелось зробити кілька кроків вздовж потяга, правда не далі ніж на метр від нього. За мною вивалилася решта пасажирів: хтось встиг накинути куртку і прихопити телефон, хтось виносить дітей з рюкзаками, а хтось спросоння виніс подушку разом з ковдрою. Чийсь телефон спіймав останні хвилини мережі і його власник голосно нам повідомив: «Найближчий населений пункт — село Попелюхи».
І ось ми, неповний вагон із двадцяти людей і провідниця, стоїмо вздовж потяга. Хтось зміг пройти далі і стояв ближче до попереднього вагона. Але кілька людей залишилися біля входу: я, чорноволоса Амазонка, дві жіночки за сорок з Одеси й компанія зі Львова з чотирьох хлопців і дівчат близько 30-ти років. Ми підпираємо потяг у повній пітьмі, лише підсвічуючи час від часу свої ноги ліхтариками телефонів. Амазонка лається у темну порожнечу лісу: «Нам що, просто стояти під поїздом? Це безпечно по-вашому? Тут нема куди йти, ми навіть не зможемо відбігти нікуди якщо раптом що. Ще й такий ліс густий, ми навіть ведмедя не побачимо, якщо він буде стояти перед нами». Припущення про ведмедя розвеселило хлопців зі Львову. Вони сіли буквально під потяг, адже місць для стояння не було, і розбавляли атмосферу жартами. Один з них, виходячи, встиг тільки накинути футболку. Він сидів на колесах в одних шортах і футболці, видихаючи дим, а на пропозиції взяти ковдру відмахувався: «Мене гріють цигарки і борода». Зверху над ними, на середній сходинці вагона, стояла провідниця. Це пані середнього віку з коротким білявим волоссям, яка до цього моменту створювала враження суворої наглядачки за порядком, але, здавалось, стресова ситуація зробила її м’якішою.
Бородатий хлопець підняв до неї голову:
— От мені завжди було цікаво, а навіщо простукують колеса на станції?
Людей поруч веселить його по-дитячому наївна цікавість.
— Дивляться щоб колеса не відпали, — спокійно відповідає провідниця, чим викликає в нас сміх. Але хлопець не зупиняється:
— Шо, серйозно? А як вони це розуміють?
— По звуку, — і тоді сміється вже провідниця.
Ці розмови скорочували час, що невблаганно довго тягнувся. Година в холодному мокрому лісі посеред ночі здавалась нескінченною, ми старались триматися, але звук ППО десь вдалині і знання того, що прямо зараз десь пролітають десятки ракет, робили розслаблення неможливим.
Справа від мене вздовж потяга стояли десятки людей сонні, втомлені і замерзлі, більшість часу мовчки. В цій тиші ми почули співи і, глянувши наліво, побачили картину: через пару вагонів від нас у кущах на ковдрах сіла компанія молодих людей, курила і співала пісні. Їм пощастило з ділянкою біля виходу більше, в них була можливість відійти від потяга на 2-3 метри й навіть сісти. І ось вони сидять, співають «Червону руту» і тільки у темряві час від часу спалахують маленькі червоні вогники їхніх сигарет.
Я почала відчувати тягучий біль у горлі, який неодмінно мав настати після такої некорисної атракції, як стояння в хащах після дощу о 2 ночі посеред осені. Саме тоді нас сповістили довгоочікуване повідомлення про те, що можна повертатися в потяг.
Сон мій не був міцним, довгим чи надійним. Прокидаючись кожні пів години від зупинок потяга, я прислухалась крізь сон: знову доведеться бігти чи це просто звичайна зупинка? Але незважаючи на всю тривожність тієї ночі, евакуацій більше не було. Ми прибули на львівський вокзал із запізненням на три години. Наступна зупинка — польський кордон.
Тієї ночі я проклинала своє бажання їхати й обіцяла собі більше ніколи не мандрувати потягами на довгі дистанції, а надто вночі. Тільки вдень, згадуючи пережите, я зрозуміла: страшно було не лише від самої евакуації, а від незнання чи доїде потяг взагалі і коли. Ще страшніше було від розуміння, що наступного мого візиту до України дорога може бути ще важчою. Щодня страждає залізниця, стираються з мап маршрути, гинуть люди. Ти не можеш впевнено покладатися на майбутнє, і ти вже ніде не можеш почуватися безпечно.
Через такі реалії сьогодні проходять українці, коли подорожують потягами: від ночі, у якій очікуєш найгіршого, до ранку, в якому можна нарешті видихнути.
Юлія Мельник
Джерело ілюстрацій: фото авторки
