Чи можна зберегти свободу митця, коли за романтичними прогулянками Приморським бульваром стежать чекісти, а замість авангардного кіно держава вимагає агітацію? На великі екрани біографічна драма Костянтина Коновалова «Довженко. Перший погляд» вийшла 1 жовтня 2026 року. Картина переносить глядача в Одесу 1926-го року. Вир джазу, солоного моря та палкого кохання знову переплітаються на узбережжі українського Голлівуду.
Одеська кіностудія ніби озирається у власне минуле: оживляє памʼять про легендарні павільйони, видатних митців та сміливі ідеї. Нагадує, що ця історія не про одного генія, а й про неї саму.
У центрі сюжету — конфлікт між творчою свободою та вимогами радянської системи. Молодий Олександр Довженко приїздить до Одеси з власним баченням мистецтва. Він щойно повернувся з Європи, має дипломатичний досвід та художню освіту, тому прагне створювати принципово нову кіномову. Глядачі бачать людину з власною пристрастю, сумнівами, переживаннями та переконанням, що кіно є простором високої візуальної поезії.
Проте замість омріяної «Звенигори» він змушений знімати державне замовлення — «Портфель дипкур’єра» (згодом «Сумка дипкур’єра»). Головний герой не виявляє бажання бути гвинтиком ідеологічної машини, тому всіляко пручається лещатам партійного контролю.
Директор кінофабрики Павло Нечеса заслуговує окремої уваги. Захоплений своєю справою, він намагається вмовити, надихнути нового режисера на потрібну роботу. Це не тиск. У його словах чутно спробу захистити митця та знайти можливий компроміс: «Скільки таких “портфелів” я маю пропустити, аби вийшов один твій сценарій», — проривається відчай. Він змушений балансувати між вимогами влади та бажанням дати дорогу справжньому мистецтву.
Образ Юрія Яновського також виконує важливу роль. Він допомагає обʼємніше розкрити головного героя. Через їхні діалоги, суперечки, спільні мрії простежується характер майбутнього класика. «Так, як він, не може ніхто», — стверджує головний редактор кінофабрики. Постать Яновського урівноважує гарячу вдачу Довженка та стає містком між романтичною свободою та серйозним виробничим процесом.
Поява балерини Іди Пензо додає стрічці чуттєвості. Її лінію будують довкола пристрасті та фатальної жіночності. Проте цей образ часто звужується до звабливої спокусниці. Любовний трикутник між митцями через це сприймається радше як вишукана декорація. Втім, ця історія має особливу цінність, адже тісно пов’язана з романом Юрія Яновського «Майстер корабля». Герої стрічки постають екранними прототипами Сева, Тайах та То-Ма-Кі, чий романтичний азарт творив нову культуру.
Враження від акторської гри залишаються суперечливими. Виконавці головних ролей — Григорій Бакланов (Довженко), Максим Самчик (Яновський) та Поліна Василина (Іда Пензо) — часом демонструють театральний пафос. Наприклад, у епізодах спільних прогулянок актори гучно декламують текст, штучно сміються, нагадуючи сценічну постановку. Іноді бракує екранної природності та стриманості. Цікаво, що деякі другорядні персонажі, наприклад, директор кінофабрики у виконанні Богдана Бенюка та чекіст-сценарист, якого зіграв Роман Ясіновський, мають дещо переконливіший вигляд.
Одеса у фільмі постає простором творчого натхнення. Візуальний ряд вирізняється увагою до деталей: костюми, павільйони, старовинні авто. Тут доречно згадати нарис Юрія Яновського «Голлівуд на березі Чорного моря». Він описує кінофабрику як осередок суперечок, амбіцій та мрій. Подібний настрій присутній і у стрічці Костянтина Коновалова.
Варто підкреслити, що стрічка однозначно розрахована на широку аудиторію. Творці не ускладнюють оповідання. Головні ідеї, сенси, конфлікти доносяться дуже просто через діалоги: персонажі буквально проговорюють уголос свої мотиви, тези про свободу творчості та протистояння з чекістами. Деякі думки неодноразово повторюються. Це робить кіно зрозумілим для кожного, проте майже не залишається простору для власних роздумів.
«Довженко. Перший погляд» має беззаперечну культурну цінність. Фільм Костянтина Коновалова несе просвітницький імпульс. Після перегляду виникає бажання дізнаватися більше про історію української класики та наново відкривати для себе багатство нашої культури. Для Одеси ця картина — нагадування про її кінематографічну славу. Для всієї країни — вагомий крок у формуванні національної памʼяті.
Софія Андрющенко
Джерело ілюстрації: suspilne.media
