Цьогоріч в Україні вперше відзначатимуть День української музики — дата припала на 19 вересня. Але що ж для нас насправді означає вітчизняна пісня? Чи можуть знайомі мелодії та тексти впливати на наші емоції, спогади й навіть здатність краще відчувати інших? І чи справді від українського з’являється кіста? Зараз розберемося!
Тепер День української музики щороку відзначатимуть у третю суботу першого місяця осені, доповнюючи Всесвітній день музики, який святкують першого жовтня. Вибір вересневої дати не випадковий: її пов’язують із легендарним фестивалем-передвісником відновлення незалежності – «Червона рута», що у 1989 році став знаковим поштовхом для розвитку нашої сучасної сцени. Водночас це не лише привід згадати сторінки національної ідентичності – хоча й цю тему ми не оминемо. Пісні давно стали частиною щодення: вони звучать у навушниках, на концертах, у фільмах, виставах і просто супроводжують важливі моменти життя. Але чи здатні мелодії та тексти впливати на те, як ми відчуваємо себе та інших?
Знайомі звуки, знайомі почуття
Ми слухаємо музику, коли радіємо, сумуємо, працюємо, прибираємо, кудись поспішаємо або просто хочемо, щоб навколо не було тиші. Іноді пісні допомагають прожити певний стан, зібратися з думками чи, навпаки, відволіктися від них. А буває, що ми вмикаємо улюблену композицію просто тому, що саме зараз хочеться її почути. Одна мелодія іноді здатна сказати про нас більше, ніж десятки розмов, а знайомий текст – допомогти назвати те, що складно сформулювати самостійно. Саме тому окремі пісні залишаються з нами на роки, нагадуючи про людей, місця чи певні періоди життя.
Але за цими реакціями стоять і цілком конкретні процеси. Що саме відбувається з людиною під час прослуховування, пояснює психотерапевтка Ірина Хачина: «Музика дуже сильно впливає на нашу емоційну сферу. Вона може підіймати спогади, викликати різні асоціації; сам темп і ритм музики, висота звуків безпосередньо впливають на нервову систему. Наприклад, швидкий ритм і гучний звук будуть її збуджувати, людина стане більш бадьорою, виникне бажання рухатися. І навпаки, тиха, плавна музика заспокоює нервову систему, і людина розслабляється. Тобто я б сказала, що музика впливає на нас одразу на двох рівнях: через особливості звуку та через особистий сенс, який ми надаємо тій чи іншій мелодії».
Значення має не лише сама композиція, а й те, що ми пов’язуємо з нею. Одна пісня може повернути до конкретної людини чи події, інша – допомогти краще зрозуміти власний стан. І саме тут музика може бути цікавою не тільки як джерело емоцій, а і як спосіб навчитися їх помічати та розуміти – у собі й в інших.
Музика як тренажер
Емоційний інтелект — це здатність розуміти й усвідомлювати власні почуття, керувати мотивацією, думками та поведінкою, регулювати свій стан, а також розуміти потреби інших людей, співпереживати їм і допомагати розвивати їхні сильні сторони.
Музика може стати одним зі способів тренувати цю здатність. Що і підтверджує пані Ірина: «Я як психотерапевт можу сказати, що практично будь-яке наше зіткнення зі світом — із музикою, їжею, різними видами мистецтва, природою, погодою, чим завгодно — здатне розвивати емоційний інтелект. Але тут важливо, щоб людина не просто прожила емоцію, а й помітила її, осмислила, чому вона зараз виникла, як змінила мій стан. І якщо говорити про музику, то так, вона, безсумнівно, може бути одним із таких інструментів пізнання та розвитку себе».
А чи здатна композиція вивести нас за межі особистого досвіду – і допомогти відчути те, що переживає хтось інший? Саме про цей зв’язок ми поспілкувалися з композиторкою театру і кіно Анастасією Яковлєвою: «Музика – це мова, яка оминає раціональне й діє напряму на емоції. Я створюю простір, де людина може прожити почуття, для яких немає слів. І ти, по суті, можеш управляти людиною емоційно, бо музика напряму впливає на стан, настрій та навіть дії. Слухаючи її, ми буквально “приміряємо” на себе чужий емоційний досвід, вчимося співвідчувати. Це тренажер для емпатії: вона вчить нас безпечно вивільняти гнів, проживати смуток чи знаходити надію. Наша музична культура дуже сенсорна й драмотерапевтична. І зазвичай вона сумна, бо історично так склалося, що доля українського народу дуже важка, а звідти і такі емоції. Але ж у ній так само відчувається колосальний код стійкості, туги та світла. Вона не просто розважає, а повертає до коренів і дає відчуття спільноти: ти чуєш цю мелодику чи гармонію й розумієш, що ти не один у своїх переживаннях».
Водночас сама мелодія не гарантує, що слухач краще розумітиме інших. Психотерапевтка застерігає від такого прямого зв’язку: «Музика може створити умови для емоційного зіткнення з настроєм іншої людини. Але я б не стала стверджувати, що саме по собі прослуховування пісні може розвивати емпатію».
Тож композиція сама по собі не робить людину емпатичнішою. Але вона може стати каталізатором для уважнішого ставлення до власних переживань, чужого емоційного досвіду та спільних для багатьох людей станів.
Фактор війни
Якщо музика може впливати на наш емоційний стан, важливо враховувати й середовище, у якому ми її слухаємо. Для українців цей контекст неможливо відокремити від війни. Повномасштабне вторгнення змінило не лише музичну індустрію, а й досвід самих слухачів. Те, що на початку могло викликати шок, з часом може сприйматися як частина повсякдення. У таких умовах змінюється і наше ставлення до власних емоцій. Психотерапевтка Ірина Хачина пояснює: «Війна — це надзвичайно сильний і тривалий стрес для психіки. Проте наша психіка має дивовижну властивість — адаптивність. Людина здатна звикати навіть до найважчих умов, адже інакше було б просто неможливо жити й функціонувати далі. Сьогодні довкола нас надто багато тривоги, болю, втрат, поганих новин та невизначеності. У відповідь на це психіка починає формувати захисні механізми, один із яких — зниження емоційної чутливості. Ми можемо помічати за собою, що вже не реагуємо так гостро, як раніше: менше дивуємося, менше співпереживаємо іншим, ніби дистанціюємося від усього. Відбувається своєрідне емоційне «заморожування». Однак у такої адаптації є й зворотний бік: разом із болючими почуттями ми так само «заморожуємо» й приємні. Через це людині стає дедалі важче розслабитися, відчути радість, задоволення чи щастя. І саме тут музика здатна ненадовго послабити цей емоційний захист. Улюблена мелодія через спогади та асоціації повертає нас у теплі моменти, даючи змогу знову відчути радість, ностальгію, ніжність чи легкий смуток. Вона здатна викликати бажання рухатися й співати — тобто пробуджувати в людині саме відчуття життя».
Це ставить перед музикою дещо інше завдання, ніж просто створювати настрій. Якщо в повсякденному житті ми дедалі частіше змушені відкладати власні переживання на потім, музика може залишатися одним із небагатьох способів звернутися до них без необхідності одразу їх пояснювати.
Композиторка Анастасія бачить у цьому ще один вимір: «Ми не втратили емпатію, просто наша нервова система збудувала захисний панцир від вибухів і стресу, щоб вижити. І ось тут у музики з’явилася особлива місія – вона стає єдиним безпечним місцем, де цей панцир можна зняти, поплакати чи виплакатися. Це людина може відчути це так, як відчуває емоції актор на сцені. Скажімо, “перевтілитися”. Таким чином вона може або ж допомогти впоратися з важким емоційним станом, чи то навпаки підсилити тугу, смуток, радість, гордість тощо. В цьому випадку, композитори працюють як тонкі психологи. А особливо театральні, де треба розуміти як управляти емоціями глядача звуком. Де підсилити, а де знизити емоційний стан, заспокоїти. На сцені між акторами може нічого не відбуватися, але глядач вже розуміє, що щось відбувається, бо працює звуковий пласт композитора».
Музика, що змінюється разом із нами
Вітчизняний ринок сьогодні величезний — слухач може знайти пісню на будь-який смак: від інді та року до попу й електроніки. Українські артисти дедалі частіше говорять про власну ідентичність, пережитий досвід, втрати, любов до дому та бажання жити. Паралельно розвивається й саме музичне середовище: з’являються нові гурти, сольні виконавці, різноманітні проєкти. Про те, які тенденції сьогодні помітні у вітчизняній музиці, розповідає композиторка Анастасія Яковлєва: «Зараз найпопулярнішими є теми глибокого переосмислення фольклору та автентики, рефлексія війни без шароварщини, пошук внутрішнього світла й дому, а також театральність, іронія та гротеск як спосіб психологічного захисту нашої нервової системи. Я помітила, що великих обертів почала набирати “театральна музика”, бо там є сенси, історія, люди наче почали обирати більш інтелектуальну історію. І я помічаю, що смаки вибори музики українців почали перетинатися зі смаками французів, що теж обирають такий формат взаємодії зі світом. Українці почали обирати смисли та сенсовість, а це інтелектуальна музика, що не може не радувати».
Пісня може бути способом розважитися, але водночас – приводом замислитися, впізнати власний стан або побачити знайомі переживання в іншій історії. Саме через це різноманітність композицій важлива і для розмови про емоції.
Анастасія Яковлєва продовжує: «Українська музика під час повномасштабної війни стала особливо різноманітною за своїми емоціями. У ній є злість, страх, біль, туга за домом, любов, надія, іронія. І це важливо, адже війна не складається лише з однієї емоції. Ми можемо одночасно боятися і жартувати, сумувати й радіти, відчувати провину за власне щастя та все одно хотіти жити. Музика дозволяє ці суперечливі стани не приховувати».
Проблеми української пісні
Не секрет, що музика та її виконавці впливають не лише на окрему людину, а й на суспільство загалом. Вони формують культурне середовище, задають певні орієнтири й, відповідно, несуть за це велику відповідальність. Особливо помітним цей вплив стає тоді, коли музика перетинається з питаннями ідентичності, мови та суспільних настроїв. Одним із показових прикладів стала публічна заява Насті Каменських про те, що в неї з’явилася кіста нібито через українську мову. Співачка пояснювала це словами психолога та пов’язувала свій стан із «чістой псіхосоматікой». Ця історія викликала бурхливу реакцію в суспільстві й водночас стала приводом поговорити про значно ширше питання: як музична індустрія та її представники можуть впливати на наше сприйняття власної культури.
Цю тему ми підняли при розмові з композиторкою Анастасією. Вона звертає увагу не стільки на саму заяву співачки, скільки на ширший контекст, у якому формувалася українська індустрія: «Кіста Каменських вилікується сексуальними цитатами супер-пупер продюсера Потапа. Українські музичні продюсери сиділи на двох стільцях, у тому числі й Потап. Музична індустрія була спрямована на російського слухача, бо там є кошти. В Україні розуміють російську, окей, качаємо кошти з росії, там платять більше. Про українську автентику взагалі не йшлося».
За цією критикою стоїть питання не лише про мову окремих пісень. Йдеться про те, який культурний простір роками створювала сама індустрія і які звички слухання вона закріплювала. Якщо музика є частиною повсякденного життя, то спільний культурний продукт може впливати й на те, що ми сприймаємо як близьке, знайоме та «своє».
Анастасія пояснює це так: «Вони, самі того не розуміючи, ніби поріднювали народи — ну ми ж слухаємо те саме… А музика викликає емоцію, і ця емоція працює як каталізатор «поріднення», ніби спільна історія. Це дуже глибока й болюча правда про те, як влаштований культурний імперіалізм».
Відтак питання не лише в тому, що слухали раніше, а й у тому, який культурний простір ми формуємо сьогодні.
«Підтримка суто української музики, кіно та театру — це не просто про естетику, це про остаточний розрив цієї емоційної залежності й повернення до власного кореня» – підсумовує пані Анастасія.
Зрештою, музика не здатна автоматично змінити людину чи подарувати їй емпатію. Але вона може дати простір для переживання власних почуттів, зустрічі з чужим досвідом і відчуття спільності. А коли ці особисті переживання стають частиною спільної культури, композиція починає впливати вже не лише на окремого слухача, а й на суспільство. Тому українська музика сьогодні — це не тільки те, що ми слухаємо. Це і ще те, через що ми краще розуміємо себе, одне одного і культуру, до якої належимо.
Джерело фото: власний архів
Анастасія Савченко, 3 курс
