Бути однією з перших на місці подій не завжди означає побачити те, що хотілося б пам’ятати. Але така вже доля журналістів: говорити про важливе. Воєнні реалії просочуються в усі закутки життя, а що й казати про тих, хто напряму пов’язаний з новинами?
Перший мій «приліт» стався під ранок. Отак спиш і чуєш, замість повідомлення від редактора, глухий віддалений вибух. І вже розумієш, що скоро отримаєш адресу, а з ним позаплановий сюжет. Хіба вдалось мені заснути після нього? Зазвичай спала навіть міцніше після тривог, ніж до них. Але не тепер, бо в голові страшні картинки, а в руках телефон і жодної інформації. Як би оперативно не працювали офіційні пресслужби, але навіть в них немає суперздібностей. Чи треба було надумувати собі, якщо реальність і без того жорстока? Навряд, але для мене, стажерки-журналістки, війна — тема, де відповідальність перед редакцією та аудиторією зашкалює.
Приліт стався на автостоянку, серед постраждалих водій у важкому стані. На місці пожежники, які вже довго намагаються потушити автобуси. Була хмарна і прохолодна погода, але на цій стоянці жар від пожежі не спадав. Не дивно, що бензин спалахнув як сірник — потушити це не так вже легко. Отак підходиш ближче до автобуса, щоб зробити кілька кадрів і бачиш, що крапає дощ. Думаєш, воно й добре — швидше погасить — поки не помічаєш, що краплі, то не дощ, а пластик, що стікає з автобуса від нагріву. З того дня мої білі кросівки більше ніколи не повернулись до свого кольору та не використовувались для роботи.
Колись днем несподівано вдарило десь на Поскоті та так, що й мені на Малому Фонтані було чути. Від редактора повідомлення прийшло хвилин через 20, а далі швидкі збори, кілька тривожних думок в голові, скролінг новин в пошуках інформації про постраждалих і зрештою ми з оператором в дорозі. Знову якась автостоянка, удару по якій завдали бандеролями. Інформації про жертв поки не було. На місці вщент вигоріли машини і не тільки, але розібрати не вдається, бо все вкрите чорною кіптявою. Для кожного сюжету треба коментарі, а тут з варіантів підійти до швидкої, де люди невтішно плачуть чи стоять з перемотаними кінцівками, або шукати когось цілішого поблизу і фізично і морально. Оператор побачив як я заклякла. Певно зрозумів, що за свої 20 років я нічого більш наближеного до пекла не бачила, тому сам підійшов до жінки, що виходила зі швидкої.
— Ви постраждали через приліт?
— З чого ви це взяли?
— Ну ви ж з швидкої виходите.
— То мені тиск збивали. Мій чоловік був на роботі під час прильоту.
— З ним все добре?
— Я не знаю… Ніхто не каже нічого, — із новою хвилею сліз відповіла жінка.
Вибору не було, окрім як шукати когось іншого. В одному місці зібрались кілька чоловіків в коло, щось роздивляючись. Від них відійшов один, до кого я і звернулась.
— Вітаю, ви тут були коли приліт стався?
— Так, але на камеру не говоритиму. Я стояв за тією машиною, жодної подряпини не отримав… А тут стояв зять директора автостоянки. Он там бачите, лежить весь обвуглений.
Я досі не розумію, де саме він лежав. Може й на щастя, що мені не довелось його розгледіти, але саме розуміння: десь там, повз проходила я та інші і ніхто не помічав, — не давало спати ще кілька днів. Запах гару повністю просочився в одяг, але навіть переодягнувшись, я відчувала його до кінця дня.
Діяти, робити свою роботу і не втрачати емпатію, коли не знаєш як, коли не впевнений, чи правильно, і коли вже просто не витримуєш — така робота у журналістів зараз. Жодний алгоритм не пояснить, як підійти до людини, в якої щойно все життя розлетілося на уламки, і запитати, що сталося. Але питати треба. Бо інакше черговий приліт так і залишиться кількома рядками: стільки-то постраждалих, стільки-то пошкоджених будинків чи машин. А за кожною такою цифрою є людина, яка ще зранку просто жила своє життя і точно не думала, що сьогодні найстрашніший день.
З часом я навчилася швидше збиратися після повідомлення редактора, знати, що взяти із собою і до кого підійти на місці. Але не навчилася не сприймати побачене близько до серця. Та, мабуть, і не хочу. Певно, з досвідом таких сюжетів у мене стане більше. Може, я вже не завмиратиму біля швидкої і краще знатиму, що сказати людині навпроти. Але не хотілося б звикнути настільки, щоб черговий приліт став для мене просто повідомленням від редактора. Бо щойно перестаєш бачити за цією адресою людей, губиться і сенс їхати туди з камерою.
Вікторія Бєккєр, 4 курс
