Три роки ми говоримо про війну.
Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну.
Навчились будувати свої плани з огляду на війну.
Маємо слова, щоби виявити свій гнів.
Маємо слова, щоби висловити свій жаль.
Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу.
Маємо слова для проклять, маємо для молитов,
маємо всі необхідні слова, якими можна сказати про себе в часи війни
Сергій Жадан
Поспішаючи на роботу чуєш звук сирени, перевіряєш у власних джерелах, що відбувається і розумієш — цей раз повз мене, тож треба продовжувати поспішати. Деякі речі відбуваються настільки «на автоматі», що мозок забуває усвідомити реальність. А вона жорстока — життя під обстрілами, постійні втрати серед знайомих, друзів або людей з якими випадково зустрічалися. Межа «норми» розмивається і, власне, ми абсолютно забуваємо, яким було наше «до». До початку війни. І найстрашніше те, як людство навчилось до цього пристосовуватись. Це увійшло у звичку.
Війна не просто руйнує будинки й біографії. Те, що вчора здавалося немислимим винятком, за кілька тижнів стає просто частиною дня. І що особливо вражає, коли дивишся не на одну війну, а на кілька, розведені десятиліттями й континентами: цей механізм повторюється майже дослівно. Лондон, В’єтнам, Сараєво, Алеппо, українські міста після 2022–го — різні прапори, різна зброя, різна політика, але та сама людина всередині, яка вчиться жити далі там, де, здавалося б, жити далі неможливо.
Психологи пояснюють це доволі прозаїчно: хронічний стрес змушує організм економити ресурс тривоги. Той, хто спершу підстрибує від кожного вибуху вдалині, за кілька місяців навчається спати попри канонаду — не тому, що йому байдуже, а тому, що постійний викид адреналіну просто вб’є швидше за саму загрозу. Це називають габітуацією, звуженням чи розширенням «вікна толерантності» — суть завжди одна: психіка знаходить спосіб не зламатися прямо зараз, навіть якщо ціною за це стане щось інше, пізніше. Соціологи додають ще один шар до цієї картини: те, що ми звикли вважати реальністю — не непорушний факт, а мовчазна угода між людьми про те, що є нормальним. І коли обставини змінюються різко й надовго, ця угода переписується просто тому, що жити за старими правилами вже неможливо.
У В’єтнамі ціле покоління дітей виростало під постійними бомбардуваннями, не маючи навіть із чим це порівнювати. Для них це і був єдиний відомий світ. Солдати, що поверталися звідти додому, відчували на собі зворотний бік тієї самої адаптації: те, що дозволяло вижити там, ставало нестерпним тягарем тут. Згодом це отримало ім’я — посттравматичний стресовий розлад. Ціна за вміння не зламатися виявилася відстроченою, але не меншою.
Майже 4 роки. Стільки тривала облога Сараєва, і місто відповіло на снайперський прицільний вогонь майже демонстративним небажанням переставати жити. Концерти в напівзруйнованих залах. Весілля під обстрілами. Діти, що йшли до школи маршрутами, вивченими напам’ять, аби не потрапити в перехрестя вогню. Це вже не просто виживання — це свідомий культурний спротив, спосіб довести собі й іншим, що місто живе.
В Алеппо лікарні переїхали під землю, а школи у підвали. Інституції вціліли не завдяки формі, до якої всі звикли, а завдяки готовності цю форму радикально й швидко змінити, зберігши головне — саму функцію, заради якої вони існували.
І ось ми приходимо до рідного і найболючішого. До України. Хтось навчився розрізняти звуки на слух і за лічені секунди вирішувати, чи варто взагалі вставати з ліжка. У прифронтових містах «нормальним» стало те, чого людина з мирним небом над головою навіть уявити собі не може. У людей, що пережили окупацію, слово «реальність» означає зовсім інший, часто небезпечніший компроміс. Внутрішньо переміщені особи будують нову буденність із нуля, у чужому місті, без дому, куди можна повернутися.
Чорний, різкий гумор, який стороннє око часом сприймає як цинізм, насправді той самий давній механізм дистанціювання від жаху, тільки в новій мовній обгортці. Бізнеси, що продовжують працювати просто з укриттів. Весілля, які не скасовують через тривогу, а лише переносять церемонію на кілька метрів углиб будівлі. Усе це дає змогу жити далі й не впасти у прірву безкінечного жаху.
Але доводиться платити. Звикання, доведене до краю, перетворюється на притуплення чутливості — не лише індивідуальне, а й колективне. «Втома від тривог» усередині суспільства, яке живе у війні, дзеркально відображається у «втомі співчуття» назовні, коли світ починає сприймати черговий обстріл як рядок новин, який гортають, не зупиняючись.
Сама здатність звикати до неприпустимого потребує усвідомленого контролю, а не сліпої довіри собі. Рутина рятує психіку сьогодні. Вона не повинна замінювати пам’ять про те, що це не мало б бути нормою — ні тут, ні тоді, ні будь–де. Скільки ще звичного доведеться визнати нормальним, перш ніж ми знову навчимося називати речі своїми іменами?
Джерело фото: giulia-gas
Катерина Статій, 4 курс
