Вона – вродлива білявка, випускниця університету Ліги Плюща, власниця немислимого спадку. Що ще можна бажати для вдалого старту в житті? Проте головна героїня другої книги Оттесси Мошфег «Мій рік відпочинку та спокою» усе одно опиняється поглинутою самотністю та бажанням пропустити частину власного життя.
Оттесса Мошфег — американська письменниця ірансько-хорватського походження, яка за своє життя встигла попрацювати викладачкою англійської мови в Китаї, секретаркою у в’язниці для неповнолітніх та продавчинею вінтажного одягу. Лише після закінчення одного з найкращих університетів Америки вона присвятила себе літературній праці. Величезний багаж свого життєвого досвіду авторка змогла вкласти у свій перший доробок — «Туга за іншим світом», який постає збіркою коротких оповідань про чудернацькі проблеми людей. Перша публікація вдало закріпила за Оттессою статус нового голосу у світі літератури та стала плацдармом для другої книжки — «Мій рік відпочинку та розслаблення». Коментуючи концепцію твору для Entertainment Weekly, Мошфег згадувала: «Мені просто хотілося, щоб люди побули наодинці зі своїми думками, а потім, відклавши книжку, можливо, відчули себе трохи інакше». Натхненням для написання послугував темп життя на Верхньому Іст-Сайді, який літераторка сама розділяла із заможними жителями Нью-Йорка, чиє життя їй здавалося прісним та позбавленим свободи вибору.
Сама книга позиціонує себе, як історія про зцілення, шлях до якого лежить у річній «сплячці». Головна героїня, чиє ім’я не пролунало жодного разу, радо знайомить нас із планом свого переродження — проспати цілий рік. Ідея з’являється в її голові не безпідставно, а стає логічним продовженням її звичок та бажань. Сама книга починається з історії про те, як один короткочасний сон у складському приміщенні на роботі швидко переріс у щоденний ритуал, який з часом навіть почав виходити за межі обідньої перерви. «О, сон. Ніщо інше не могло б дарувати мені таку насолоду, таку свободу, здатність відчувати, рухатися, мислити й уявляти — у безпеці від страждань моєї свідомості під час неспання», — так героїня відзивалась про свої втечі від реальності. Немалий вплив на це рішення зробив і винятковий спосіб життя матері оповідачки, яка більшу частину часу проводила в горизонтальному положенні та з келихом вина в руці.
Підтримувати стан сонного марення героїні допомагала некомпетентна психіатриня, яка без жодних запитань на постійній основі виписує нерегульовані дози сильних снодійних. Персонажка повністю пристосовує своє життя до нового, сповільненого ритму: звільняється з роботи, перестає стежити за календарем, автоматизує всі можливі витрати для свого існування. Її зовсім не хвилює гігієна або правильне харчування, проте головною гіперфіксацією стає зовнішність. Короткі періоди «тверезості» стають лиш вікнами часу для безкінечних походів до салонів краси та майстрів із масажу. Проте з часом вони все частіше програють компанії подушки та ліжка. З розвитком сюжету, небажання дівчини покидати комфорт власної квартири стає більш болючим і швидко досягає свого піку у вигляді лімітованих прогулянок за новою дозою ліків раз на місяць та візитом до місцевого цілодобового магазину з метою втамувати спрагу до куріння.
Розділ за розділом читач усе більше розуміє корінь цього екстраординарного рішення. Життя молодої дівчини виявляється величезним тягарем смутку та самотності, приправленим скорботою за нещодавно померлими батьками. Тема соціальної ізольованості пронизує книжку з перших сторінок, розкриваючись у доволі ексцентричній манері. З одного боку, героїня демонструє відсутність потреби в компанії, особливо в моменти, коли віддаляє єдину подругу — Реву. З іншого — сумує за колишнім хлопцем Тревором та завжди є готовою віддати йому весь свій час бадьорості. На противагу стосункам із друзями та коханцями, які впливають на життя оповідачки тут і зараз, її стосунки з батьками виглядають більш значущими та впливовими. Мати головної героїні залишається в її спогадах байдужою людиною без жодної краплі материнського тепла та турботи. Вона вбачала в доньці тягар та відображення кінця колись вдалої модельної кар’єри.
Як і згадувалось раніше, спосіб життя головної героїні відрізнявся від середньостатистичного: свій ранок вона починала з бокала джину, який заїдала заспокійливими та дивилась телебачення або готувалась до чергової світської вечері. Стосунки з батьком також важко було назвати близькими. Персонажка згадувала, що його присутність відчувалась радше схожою на привида, ніж на повноцінного члена родини. Він завжди був поглинутий роботою в університеті та ніколи не ділився своїми переживаннями або не чекав подібного від своєї дитини. Попри відсутність будь-якого емоційного зв’язку з батьками, їхня смерть тотально змінила життя доньки. Осмислення вагомої втрати переслідує героїню роками, і щобільше вона про це думає, тим нестерпнішим стає розуміння неминучості забуття. Навіть тих малих спогадів, що сім’я за собою лишила. З часом хвилювання за смерть родини отримують новий напрямок та переростають у скорботу за втраченою можливістю пізнати себе крізь призму уявлень батьків.
Хоча головна героїня має життєвий досвід, який легко може комусь нагадати власний, вона робить усе, для того щоб у нас зникло бажання бачити себе в ній. Дівчина дуже часто постає грубою, цинічною та егоцентричною, що проявляється в її стосунках з і так доволі обмеженим колом осіб. Такий спосіб відображення центральної персонажки твору є справді унікальним через загальноприйняте уявлення про «зручну» та привітну протагоністку. У неї немає мети нам сподобатися, пояснити власні вчинки або викликати стурбованість. Оповідачка дозволяє нам спостерігати за власним життям і у відповідь чекає зацікавленості, а не емпатії.
Ще одним рушієм сюжету постає класове становище персонажки в соціальному контексті тогочасного Нью-Йорка. Нам неодноразово нагадують, що героїня може дозволити собі проспати частину життя саме завдяки вдалому фінансовому становищу. Навіть до свого проєкту річної «сплячки» вона мала змогу навчатися у престижному університеті на «малоприбутковій» спеціальності, а пізніше працювати не задля заробітку, а лише для заповнення часу в довгих буднях. Унікальність подібного досвіду в реаліях капіталістичного сьогодення, особливо дається взнаки при порівнянні зі звичайною людиною, якою тут слугує Рева (єдина подруга головної героїні — ред.). Вона походить зі звичайної родини, живе в маленькій квартирці в непривабливому районі та досі сплачує борг за навчання в університеті, оскільки вбачає у своїй професії втечу від фінансових проблем.
Оттесса Мошфег змогла доволі вдало переосмислити фразу «Кожен справляється зі своїми проблемами по-своєму». В обличчі молодої дівчини з Манхеттену та її проєкту річної сплячки ми знайомимося з абсолютно новою концепцією уникнення болючих емоцій скорботи та горя. Нам дуже швидко стає легко засуджувати такий вибір, проте авторка майстерно змушує думати про власний вибір у конкретній ситуації та чому ми вирішили, що саме наш варіант є правильним. У своєму есе «На захист “Мого року відпочинку та спокою”» книжкова блогерка та есеїстка Даніела Кастанеда коментує: «Ми зазвичай не ставимо під сумнів жінок, які перетворюють страждання на продуктивність — на дисципліну, розпорядок, досягнення. Ми називаємо це зростанням. Жінка, яка не трансформує біль у самовдосконалення, стає для нас незбагненною», — чим вдало деконструює наше розуміння правильності. У висновку, незважаючи на дивакуватість рішення про річну «сплячку», персонажка все-таки добивається свого та «перероджується». Хоча для цього їй доводиться пережити остаточне розірвання токсичних стосунків із колишнім, продаж єдиного містка до родинного тепла — батьківського будинку та трагічну втрату найближчої подруги в теракті у Всесвітньому торговому центрі в Нью-Йорку. Але цього разу вона обирає прожити гіркі емоції та рухатися далі, а не спробувати «промотати» цей епізод.
Історія про скорботу та самопошуки змогла стати не лише комерційним успіхом, а й отримати вдосталь позитивних відгуків від літературної спільноти. Роман потрапив до списку бестселерів художньої літератури The New York Times у перші тижні після виходу в липні 2018 року. За вдалим фінансовим стартом потягнулася і хвиля схвальних відгуків від представників індустрії. Одним із них був відгук Джіа Толентіно для The New Yorker: «Оттесса Мошфег — безперечно, найцікавіша сучасна американська письменниця, що пише про життя в ті моменти, коли саме життя здається жахливим». Не менш цікавим був і коментар Двайта Гарнера у його статті для The New York Times: «Утім, Мошфег пише з такою мізантропічною впевненістю, що читати її — завжди справжня насолода. Вона має пильний, невсипущий погляд і видає свої спостереження так, наче крапає з піпетки з отрутою». Загалом книга не отримала негативних відгуків від релевантних медіаресурсів та змогла закріпитися як успішне продовження письменницької спадщини талановитої авторки.
Дар’я Шеремета
Фото: Pinterest; автор: schoolgirlincurls
