Цьогоріч Норвегія відзначила 15 років від дня трагедії, організованої та скоєної Андерсом Брейвіком. Він здійснив подвійний теракт: спочатку в урядовому кварталі Осло, а згодом на острові Утойя. Загалом загинули 77 людей, переважна більшість з яких — учасники молодіжного табору на Утої (69 осіб). Суд демократичної монархії засудив масового вбивцю до 21 року ув’язнення з можливістю безкінечного продовження вироку. Деякі представники місцевої влади занепокоєні, що нове покоління, яке не застало ці події, дедалі частіше виявляється сприйнятливим до ідей, що керували Брейвіком. Перебуваючи в одиночному блоці з підвищеним рівнем комфорту в’язень скаржиться то на холодну каву, то на обмеження зв’язку, то застарілу гральну приставку чи відсутність домашніх улюбленців. На одному з недавніх слухань про умовно-дострокове звільнення злочинець з’явився з вибритою на голові літерою «Z» — символом, який ми, українці, добре розуміємо. І тут постає проблемне питання, актуальність якого не згасла й досі: «Чи взагалі справедливо, що людина, яка вбила стількох людей несе надто гуманне людське покарання?»
Справедливість очима давніх богів
Щоб зрозуміти термін «справедливість», яке кожен трактує по-своєму, спочатку варто звернути увагу на давньогрецькі образи богинь, пов’язаних із цим поняттям. Кожна з них розкриває одну й ту саму тему, але з різними аспектами.
Першою, за старшинством і найвідомішою, є Феміда — богиня закону, божественної кари та рівноваги. Більшість із вас могли бачити її у вигляді статуї в суді: висока жінка із пов’язкою на очах, терезами в одній руці й мечем в іншій. Найцікавіше те, що в античні часи їй ніколи не закривали очі. Навпаки, вона за допомогою свого розуму бачила людей наскрізь і була радницею царя богів — Зевса.
Її образ символізував правосуддя однакове для всіх: багатий ти чи бідний, винний чи ні — правда все одно виходила на поверхню. Терези уособлювали здатність об’єктивно зважувати рішення: без помсти та зайвих емоцій, спираючись лише на факти й закон.
Саме тому більшість людей ототожнюють справедливість із законом, вважаючи, що він ніколи не помиляється. Але чи достатньо формально відбути покарання, коли на твоїх руках кров понад сімдесяти людей?
З цього моменту відкривається своєрідна «скринька Пандори»: закон — не єдине уявлення про справедливості. Скриньку відчиняє Немезіда — богиня відплати, божественної кари за гординю та порушену рівновагу. Немезіда жорстока до людей, які поставили себе вище богів і не бояться покарання за власну гординю. Доньку темряви найчастіше зображують із крилами та батогом, як символ неминучої божественної кари.
Для давніх греків її покарання було не просто жорстокістю, а способом відновити порушену рівновагу. Саме Немезіда, за міфом, покарала Нарциса, змусивши його закохатися у власне відображення. Але вона карає передусім за гординю — за зухвалість людини, яка забула своє місце. А що ж тоді з тими, хто пролив кров?
Останніми богинями, які відповідали за кару над вбивцями та тими, хто порушував клятву, були Еринії (Фурії — ред.). Їх уявляли, як невблаганних богинь помсти, які переслідували винного доти, доки злочин не був відплачений. Якби Еринії існували сьогодні, навряд чи Брейвік спав би спокійно. Та у світі законів, а не мітів, кара обмежується вироком, а не докорами совісті.
Закон VS людські бажання справедливості
І ось тут ми повертаємося до терориста. Щоб зрозуміти масштаб цього парадоксу, варто поглянути не лише на його злочин, а й на мотиви та покарання, яке він отримав.
На момент терактів Андерсу Брейвіку було 32 роки. До скоєння нападів він підготував близько 1500 сторінок свого ідеологічного маніфесту. За даними Національного центру пам’яті та навчання щодо терактів 22 липня “22 July Centre”, документ складався з трьох частин: у першій він викладав власне трактування європейської історії, у другій розповідав про свої політичні та ідеологічні погляди, а третю частину присвятив рекомендаціям для майбутніх терористів.
У його ідеології простежувалися антимусульманські, антидемократичні та антифеміністичні погляди. Саме ці переконання стали частиною його мотивації до нападу на представників Норвезької робітничої партії та її молодіжної організації AUF, які відпочивали у таборі. Підлітків він сприймав, як майбутніх представників політичної сили, яку вважав своїм ворогом.
Проте тут виникає ще одна суперечність. Брейвік вважав свої дії виправданими власною ідеологією, тоді як норвезький суд визначив їх злочином і призначив йому покарання. Закон поставив свою крапку в цій історії, але чи поставив її в очах суспільства?
Щоб зрозуміти, чому це питання досі викликає суперечки, варто поглянути на те, як саме Брейвік відбуває своє покарання. Він має окрему трикімнатну камеру з телевізором, ігровою приставкою, біговою доріжкою для тренувань та власним комп’ютером без доступу до інтернету. Харчування — чотириразове, за нормами, які контролює держава. Його захищають адвокати, а сам він неодноразово подавав скарги на умови утримання, деякі з яких судді частково задовольнили.
Цей перелік мимоволі наштовхує на думку: гуманність, яку звикли вважати ознакою цивілізованості, тут починає виглядати як щось інше. Ми бачимо систему, що піклується про комфорт людини більше, ніж про пам’ять сімдесяти семи загиблих. Не тому, що покарання має бути жорстоким, а тому, що між «не катувати» і «забезпечити приставкою» величезна дистанція. Саме в цій дистанції ховається відчуття несправедливості, яке не дає спокою навіть тим, хто розуміє: закон формально спрацював.
І саме тут виникає питання, яке вже складно відокремити від особистого відчуття справедливості: чи може гуманне ставлення до людини, яка вчинила масове вбивство, здаватися несправедливим тим, хто дивиться на цю історію очима жертв?
Саме тут стикаються дві правди, два боки однієї медалі. Одні скажуть: «Так, це справедливо. Він сидить у в’язниці й більше не зможе нікому зашкодити, а гуманне ставлення до нього — це те, що відрізняє цивілізоване суспільство від варварства». Інші заперечать: «Яка ж це справедливість, якщо людина винна у смерті 77 невинних живе комфортніше за багатьох законослухняних громадян? Його мали б стратити або змусити відчути хоч частку того страху, який пережили його жертви».
Закон один, а моральних компасів стільки, скільки людей. Саме тому Феміда з терезами й Немезіда з фуріями ніколи не зможуть знайти компроміс.
Стратити чи катувати Брейвіка — не вихід. Це зробило б суспільство дзеркалом того, проти чого воно нібито виступає. Але й визнати комфортне ув’язнення справедливістю до кінця не виходить. Можливо, проблема не в тому, що ми досі не знайшли справедливого покарання, а в тому, що просто вимагаємо від справедливості того, чого вона в принципі не здатна нам дати. Більшість людей хочуть не вироку, а відчуття, що рахунок зведено, що втрата компенсована, що світ знову став на свої місця. На жаль, сучасний закон на таке не здатен у принципі. Він може позбавити волі, може навіть стратити, але жодна з цих дій не поверне сімдесят сім життів.
Історія Брейвіка не єдина, як і справедливість у тому вигляді, в якому її уявляють. Правосуддя, де зло врівноважується покаранням, так само точно, як важать терези Феміди, — це радше міф, ніж реальний механізм. І, певно, з цим просто доведеться жити.
Дана Мельніченко
Фото: Google Pictures
