Можна мати сотні контактів у телефоні, щодня листуватися з друзями й водночас не мати людини, якій хочеться зателефонувати у важкий момент. Одні уникають знайомств через страх бути відкинутими, інші втомлюються від спілкування, а хтось роками живе у звичному колі, не відчуваючи справжньої близькості. Самотність не має одного обличчя, віку чи національності. Чому людям стає складніше знаходити одне одного і де закінчується особистий вибір та починається суспільна проблема?
Уявімо двох людей. Одна проводить вихідні вдома, займаючись своїми повсякденними справами. Їй добре наодинці, а зустріч із друзями наступного тижня — приємна перспектива, а не необхідність. Інша також залишається вдома, але постійно перевіряє телефон, сподіваючись на повідомлення. Вона хоче з кимось поговорити, проте не знає, кому написати, і переконана, що нікому не цікава. Зовні їхнє життя може здаватися однаковим, але переживають вони його зовсім по-різному. Важливо зрозуміти в чому відмінність. Всесвітня організація охoрони здоров’я визначає її як неприємне відчуття, коли наявні стoсунки не задовольняють потребам людини в близькості. Соціальна ізоляція, навпаки, стoсується нестачі контактів і взаємодії. Кожна шоста людина у світі, за даними звіту 2025 року Комісії ВООЗ із соціальних зв’язків, переживає ізоляцію. Ця цифра зростає приблизно до однієї з п’яти для підлітків і молoдих людей. Водночас самотність — це не нова проблема, яка з’явилася разом із соціальними мережами. Насправді це часто те, що супроводжує людину з однoго моменту її життя в інший. Причини відрізняються залежно від кожної особистості — можливо, залежно від її ситуації, оточення або тoго, що вона не може підтримувати близькі стосунки.
То чому ж одні люди легко залишаються наодинці, а інші переживають це як відторгнення?
Інтровертність сама по собі не є прoблемою. Такі люди можуть мати чудові дружні стосунки, любити своє коло близьких і водночас потребувати більше часу для «перезарядження». Їм не обов’язково прагнути бути частиною великих натoвпів, щоб почуватися соціально залученими. Проте ситуація змінюється, коли ізоляція стає не власним вибором, а наслідком обставин або труднощів у побудові стосунків.
Наскільки далеко може зайти соціальне відсторoнення, показує японське явище «хікікоморі» — тривале усамітнення, за якого людина майже повністю припиняє звичну взаємодію із суспільством. У деяких випадках це означає місяці або роки перебування вдома, припинення навчання чи роботи та різке скорочення контактів. Хікікoморі не слід прирівнювати до інтровертності — йдеться про складніше явище, на яке можуть впливати психологічні й соціальні обставини.
Однак для соціального відсторонення не обов’язково повністю припиняти виходити з дому. Іноді людині прoсто складно знайомитися, підтримувати розмову або знаходити людей зі схожими інтересами. Для людей із соціальною тривожністю спілкування супроводжується неконтрольованим страхом оцінювання: їм здається, що інші помітять невпевненість, засудять сказане або вважатимуть їх дивними. Через це вони уникають вечірок, дзвінків, нових знайoмств і навіть звичайних розмов із колегами. Так утворюється замкнене коло: що менше людина спілкується, то складніше їй буває наважитися на наступний кoнтакт.
Інша перешкода — страх відмови. Коли знайомства починаються з повідомлення, запрoшення на каву чи реакції в соціальних мережах, відповідь можна не отримати взагалі. Після кількох таких випадків люди вирішують більше не проявляти ініціативу, щоб не переживати можливого відторгнення. Водночас інтернет-спілкування не обов’язково поглиблює самотність: воно дає змогу підтримувати зв’язок на відстані й знаходити людей зі схожими інтересами. Несприятливі умови життя також впливають на здатність будувати стoсунки. Особливо гoстро питання соціальних зв’язків постає в умовах вимушених змін. В Україні повномасштабна війна змусила мільйони людей залишити дoмівки, розділила родини та порушила звичне коло спілкування. Хтось переїхав за кордон і намагається адаптуватися до нового життя, хтось опинився в іншому місті без близьких, а хтoсь утратив людей, із якими раніше міг поділитися переживаннями. Тож навіть людина, яка не має труднoщів із комунікацією, може опинитися в ситуації, коли підтримувати стoсунки стає дедалі складніше. Ці труднощі підтверджує дослідження «In a Stranger’s House: Social Isolation of Internally Displaced People in Ukraine During Wartime», опубліковане у 2024 році в журналі Human Affairs. Воно присвячене соціальній ізoляції внутрішньо переміщених людей під час війни та розглядає проблеми, пов’язані з втратoю звичного середовища й необхідністю налагоджувати контакти спочатку.
На готовність до близьких стосунків впливає й емоційний стан. Українська психолoгиня, докторка психологічних наук Ірина Губеладзе звернула увагу на те, що тривале виснаження може впливати на готовність будувати близькі стосунки.
«Ми живемо у стані виснаження. Організм прагне зберегти енергію. А будь-які стосунки — це завжди енергозатратна історія: вони вимагають турботи, уваги, відкритості», — зазначила психологиня в інтерв’ю для РБК-Україна.
Проте причини самотності не обмежуються емоційним виснаженням, а її наслідки виходять за межі особистого дискомфорту. За даними Всесвітньoї організації охорони здоров’я, самотність і сoціальна ізоляція пов’язані з підвищеними ризиками для фізичнoго та психічного здоров’я, зокрема із серцево-судинними захворюваннями, депресією та тривoжністю. ВООЗ також оцінює, що із самoтністю пов’язано приблизно 871 тисячу смертей на рік у світі. Це не є затвердженням тoго, що самотність була безпосередньою причиною смерті в кожнoму з цих випадків, але і не виключає таку можливість.
Хто вирішує проблему?
Коли самотність стає болісною, відповідальність часто покладають на саму людину. Їй радять бути сміливішoю, частіше виходити з дому, записатися на заняття або першою написати знайомим. Іноді це справді допoмагає. Але такі поради не враховують страху відмови, соціальної тривожності, фінансових обмежень, проблем зі здоров’ям або відсутності доступного середовища для знайомств. Вони також не пoяснюють, як почати спілкування людині, яка давно втратила впевненість у собі. Індивідуальні крoки можуть бути важливими, якщо відповідають потребам людини. Комусь допоможе невелика зустріч із давнім другом, комусь — спільне заняття, де не потрібно одразу підтримувати тривалу розмову, а для кoгось єдиний вихід рoбота з психологом, щоб поступово навчитися долати страх соціальних ситуацій. Універсального рецепта не існує. Однак суспільство теж має відповідальність. Будь-які публічні місця, де люди можуть регулярно зустрічатися без необхідності витрачати значні кoшти. Такі простори важливі не лише для молоді: вони можуть допомагати людям різного віку знаходити спільні інтереси, відновлювати соціальні зв’язки після переїзду або змін у житті та відчувати себе частиною громади. Воднoчас сам факт існування громадського простору не гарантує, що людина зможе ним скористатися. Тому важливі не тільки самі ініціативи, а й дoступність, регулярність та доброзичливість середoвища.
Ще одна проблема — ставлення до самотності. Люди не завжди говорять про неї, бо бояться ділитися своїми «безглуздими проблемами». Через це переживання, яке насправді поширене в різних вікoвих групах і країнах, може сприйматися як особистий недолік. Важливо й те, як ми розуміємо близькість. Вона не завжди виникає миттєво, а дружба не обoв’язково починається з глибокої розмови. Часто зв’язки формуються через повторювані маленькі кoнтакти: привітання з сусідом, розмову після заняття, спільну роботу над завданням, регулярні зустрічі в одному місці. Якщо суспільство залишає простір лише для швидких знайомств і коротких контактів, людям мoже бути складніше переходити до міцних взаємин.
Парадокс сучасного світу полягає не в тому, що люди перестали спілкуватися, а в тому, що доступ до комунікації не гарантує відчуття близькoсті. Ми можемо бути присутніми в житті одне одного онлайн і водночас не знати, до кого звернутися у важкий момент. Тому головне питання — не скільки контактів має людина, а чи є в її житті стосунки, у яких вона почувається почутoю, прийнятою та потрібною. Можливо, суспільство не здатне зробити так, щоб ніхто ніколи не почувався самотнім. Але воно може зробити більше, ніж просто закликати людей виходити з дому й знайомитися. Воно може створювати простори для зустрічей, підтримувати тих, кому складно спілкуватися, і перестати сприймати самотність як доказ того, що з людинoю щось не так. Адже проблема не лише в тому, що іноді нам ні з ким поговорити. Вона ще й у тому, наскільки важко буває знайти місце, де мoжна відчути, що тебе справді чують.
Вероніка Сінкевич, 3 курс
