Осінь, що пахне свічками й блищить камінням: червоно–чорний Пасаж разом з «Амальгама»

Червоне й чорне, блиск натурального каміння, запах ароматичних свічок, музика та десятки людей, які переходять від одного стенду до іншого. У вихідні 12–13 вересня одеський Пасаж знову перетворився на простір для українських брендів, майстрів і відвідувачів «Амальгами». Цього разу фестиваль проходив тут уже вп’яте.

Відкриття розпочалося о 12:00. Весь Пасаж відвели під ярмарок, тому пройти повз і не звернути увагу на фестиваль майже неможливо. Простір прикрасили у стилістиці вересневої «Амальгами». Кожен фестиваль має власну тему та колірну гаму. Цього разу червоно–чорні декорації, відповідне оформлення стендів та деталі створюють єдину картину. За задумом організаторів, ця «Амальгама» мала передати настрій бабиного літа: яблука, перше прохолодне повітря, трохи меланхолії, багато музики та теплих зустрічей. Осінь тут справді не схожа на ту, яку зазвичай уявляєш за вікном. Немає похмурих дощів і поспіху — натомість люди неквапливо переходять від одного стенду до іншого, зупиняються поговорити з продавцями, щось приміряють і роздивляються.

Щойно зайшовши до Пасажу, перші стенди зустрічають відвідувачів різноманіттям прикрас, складно просто пройти повз, адже майже кожен привертає увагу чимось своїм. Тут є металеві вироби, що вражають своєю деталізацією, демонструючи вправність майстрів, які стоять поруч і запрошують відвідувачів приміряти їх доробки. Через столик — намиста, браслети, каблучки та інші прикраси з натурального каміння. Коли крізь скляний дах пробивається сонце, каміння переливаються різними відтінками, тому хочеться затриматися біля них ще на кілька хвилин.

Далі з’являються свічки та мило. Вони настільки натурально виглядають, що спочатку можна навіть не здогадатися, що це косметичні або ароматичні вироби. Свічки зроблені у формі різних фігур, а мило нагадує маленькі декоративні предмети. Біля такого стенда затримуються довше: спочатку роздивляються форму, а потім нахиляються ближче, щоб відчути запах.

Поруч — в’язані речі. Серед них — невеликі аксесуари, які можна додати до повсякденного образу, та теплі речі для дітей. Частина виробів зроблена у яскравих кольорах і незвичних формах, тому навіть невеликі деталі одразу привертають увагу. 

Ще кілька кроків — і вже зовсім інший світ. Всілякі парфуми, різнокольорові наліпки, фігурні брелоки, чашки та інший декорований посуд. Деякі речі хочеться не стільки купити, скільки просто довго розглядати — через оригінальний дизайн, деталі та поєднання кольорів.

Особливо вирізняються стенди з одягом. Тут немає звичних магазинних комплектів. Дизайнери експериментують із тканинами, формами та стилями, поєднуючи цікаві й, на перший погляд, можливо навіть, непоєднувані тканини. Частину одягу створюють із уже наявних речей — їх переробляють, змінюють деталі, комбінують між собою та дають матеріалам нове життя. Тому знайомі сорочки, куртки чи інші предмети гардероба можуть перетворюватися на зовсім нові й незвичні моделі. 

Джерело фото: власний архів

Не обмежується «Амальгама» і покупками. Протягом фестивалю проходять творчі майстер-класи. Охочі можуть спробувати себе у колажуванні, вітражному розписі та килимовій вишивці. За столами з матеріалами відвідувачі на деякий час перестають бути просто глядачами — вони самі створюють щось своїми руками.

Неподалік працює стенд із пірсингом. Біля нього зупиняються ті, хто готовий на експеримент. Хтось просто розглядає варіанти прикрас, а хтось одразу записується на процедуру. Для ярмарку, де більшість речей можна просто придбати, це чи не найбільш незворотний спосіб забрати із собою частинку «Амальгами».

Між стендами постійно хтось рухається. Продавці запрошують відвідувачів подивитися свої вироби, пропонують щось приміряти, відповідають на запитання. Розмова часто не обмежується товаром. Обговорюють життя, знайомляться, жартують. Складається враження, що продавці тут не просто стоять за своїми столами, а знайомлять людей зі своїм життям, через вироби, які створюють власноруч. Діти бігають між стендами, зупиняються біля яскравих іграшок і розглядають їх із таким зацікавленням, ніби кожна річ ну просто мусить опинитися в їх ручках. Дорослі тим часом спокійно розглядають прикраси, одяг та посуд.

Музика супроводжує фестиваль протягом дня. Вона не заважає розмовам, але підтримує загальний настрій. Серед шуму Пасажу змішуються голоси відвідувачів, музика та короткі розмови біля стендів. У результаті простір більше нагадує місце зустрічі, ніж торговий майданчик.

Звісно ж не потрібно забувати, що «Амальгама» насамперед — благодійний маркет. Фестиваль кожного разу підтримує збори від АЗОВ.ONE. Тож покупки та участь у події стають не лише способом підтримати українських виробників, а й долучитися до благодійної справи.

За кілька годин Пасаж змінюється не зовні, а за відчуттям. Спочатку це торговий простір із десятками стендів. Але коли довше перебуваєш усередині, починаєш помічати не окремі товари, а людей: майстрів, які розповідають про свої роботи із блиском в очах, відвідувачів, які шукають щось незвичне, дітей, що розглядають іграшки, друзів, які зустрілися посеред ярмарку.

Вереснева «Амальгама» саме про це — можливість на кілька годин сповільнитися. Тут не обов’язково щось купувати чи обов’язково брати участь у майстер-класі. Можна просто пройтися Пасажем, послухати музику, поговорити з кимось біля стенда, роздивитися речі, які не знайдеш у звичайному магазині.

І хоча головною темою цього разу стало бабине літо з його першою прохолодою та легкою осінньою меланхолією, у самому Пасажі відчувається тепло. Його створюють не декорації й не червоно-чорні кольори, а люди, які приходять сюди зустрітися, поспілкуватися, підтримати локальні проєкти й просто трохи відпочити від буденності.

Вероніка Сінкевич, 3 курс

Читайте ще

«Тварини – це хтось, а не щось»

Ми не завжди помічаємо межі, які самі ж проводимо. Між тими, кого захищаємо, і тими, чиї страждання ігноруємо; між тим, що вважаємо жорстокістю, і тим, що сприймаємо як норму. Веганство змушує подивитися на ці межі уважніше – і поставити під сумнів звичний порядок речей.

Правда, і тільки напівправда

Коллін Гувер можна не любити, але ігнорувати її неможливо. Двадцять чотири романи, мільйони читачів, а тепер уже й четверта кіноекранізація. «Веріті» Майкла Шоуолтера ставить на гуверівський матеріал серйозніше, ніж можна було очікувати, але так і не з’ясовує, чи сприймає він сам себе всерйоз. Це не провал і не відкриття, а охайний, місцями по-справжньому ефектний трилер, якому бракує віри у власну дивність.