Історія моєї подорожі почалася тоді, коли у травні 2026 року мій брат виїхав із України в Бухарест. Усе літо ми планували, щоб я приїхала до нього, але я до останнього не вірила, що це справді здійсниться. Думаю, багато хто планував поїхати кудись з друзями або самому, але це забувається також швидко як і згадувалося. От і я думала, що в цей раз буде так само. Але вже у серпні…
На моє диво, о дев’ятій ранку я сиділа в автобусі «Одеса – Констанца – Бухарест», і сонно прощалася з мамою через вікно. Коли ми вирушили, не було страху чи чогось такого, я просто була у передчутті зустрічі з моїм рідним братом та його дівчиною. Через 5 годин ми стояли на кордоні і чекали поки заїдемо на пором. Це було не вперше для мене, але цього разу все відчувалося по особливому. Митницю пройшли доволі швидко, і вже через 3 години зустріли гори і шалена спека. Сидіти в автобусі і безперервно дивитися на гори і ліси я могла вічно, і, не помітивши, як минув час, ми були у Констанці. Було дивно бачити Чорне море з іншого ракурсу, а в поєднанні з заходом сонця це виливалося в єдину картину, яку важко було забути. Звісно, що сидіти 14 годин в автобусі завдання не з легких, але мене переповнювали емоції, тож я не думала про біль у спині чи свіже повітря. Через 6 годин я була на кінцевій зупинці, і побачивши у вікні свого брата, ледь втримавши свої речі, побігла у найрідніші обійми. Я була втомлена, але така щаслива.
Наступний день був для нас відпочинком. Ми не могли наговоритися, адже доволі довго не бачилися. На вулиці було дуже спекотно тому ми були вдома. А ввечері покликали наших друзів, і знову безкінечно говорили. Здається, нічого особливого. Звичайний вечір з друзями, але в один момент все змінилося. Вперше за роки війни я побачила салют, як раніше. Ми раділи як діти, які ніколи такого не бачили, і тільки тоді я зрозуміла, що я в країні, у якій немає війни. І це було дивно.
Наступний день був вже більш насичений. Ранок почався дуже бадьоро, адже нас розбудив не будильник, а вертоліт, який пролітав повз наш будинок. По зрозумілих причинах я подумала, що це щось вороже, і побігла в коридор, тому що навіть за кордоном українські звички сьогодення залишаються. Ми вирушили у центр міста, де я вперше побачила Дворець парламенту. Неймовірної краси будівля, вважається найважчою в світі. Її побудували з тонн різних матеріалів майже 30 років тому. Дивлячись прямо на нього, голова йде обертом, тому що масштаб дійсно вражаючий. Після цього ми пішли у відомий в наших краях магазин Рошен. Так, дивно, але варто відзначити, що там більше вибору ніж у нас. Приїхавши додому, ми вирішили пройтися до озера, до якого мали йти хвилин 20, не більше. У висновку ми дійшли через 2 години, але це того вартувало. Звідти відкривається вид на Бухарест, видно як злітають літаки, все місто світиться різними кольорами навіть вночі. Дійшовши додому, ми одразу пішли спати, і на цьому ще один насичений день скінчився.
Третій день запамʼятався найбільше. Мабуть, тому, що він був останнім. Ще зранку у нас був розпланований день, але відчуття того, що вже завтра я буду в дорозі, додавало суму. Старе місто там дуже красиве, і, думаю, що кожному хто буде в Бухаресті, варто поїхати саме туди. Неймовірна кількість закладів, щасливих людей які проводять свої вихідні, і кава за 300 гривень. Звісно, що ми її не купили. У самому серці старого міста знаходиться найкрасивіший у моєму житті книжковий магазин «Carturesti Carusel», назва сама себе виправдовує, бо зайшовши туди, перше, що кидається в очі — це сходи, наче карусель. Звісно що там можна купити книги, але якщо спуститися вниз, то швидко вийти звідти не вийде. Неймовірна кількість платівок, дисків, фігурок, різних речей із фільмів, одним словом мрія підлітка 21 століття. Ідучи по вулицях, я побачила стільки людей з усмішками, і що мене насправді вразило, дуже багато літніх людей, які сидять у кафе, грають в настільні ігри, так би мовити проводять свої вихідні не вдома. Зробивши багато фото, побачивши красу бухарестської архітектури, прийшов час повертатися.
Наступним квестом стало зібрати валізу, тому що здавалося що речей стало вдвічі більше, але я з цим впоралась. Тієї ночі не могли заснути, все розмовляли про різне. І поспавши годину, почали збиратися.
На годиннику п’ята ранку, сонце тільки починає сходити, і ранкове свіже повітря ніби дає сили. І тут настає найсумніша частина моїх пригод. Час прощатися. І ось я знову сиджу в автобусі, але вже не така щаслива як на початку. Дивлячись як краса ранкового Бухаресту все більше віддаляється від мене, не могла стримати сліз. І якщо чесно, додому повертатися не хотілося.
По дорозі наш автобус зламався, ми зупинилися серед гір, водії лагодили транспорт, і дякуючи богу ми вирушили далі. В цілому дорога була доволі легка, принаймні, я тоді так думала. Ще зранку знала, що на міст через який мені потрібно буде їхати був приліт, але думала, що мені пощастить проїхати його швидко. Ні. Коли я побачила кількість машин там, то думала, що додому сьогодні не доберуся. Стояли ми там довго, побачили неймовірно красивий захід сонця, і не помітивши як пройшло чотири години, справдився мій найбільший страх. Почалась повітряна тривога. Ніколи не забуду як я повернула голову щоб подивитися у вікно, побачила помаранчеві хмари від вибухів. Того дня я пережила стільки емоцій — страху, стресу, і думала, що це кінець. Але нам пощастило, і ми все ж таки проїхали перешкоди, і через дві години я бігла в обійми мами.
Ці дні залишаться назавжди в моїй памʼяті, тому що там я знову відчула як це, жити коли немає тривог, обстрілів. А є тільки щастя в очах у перехожих.
Марина Брунько, 2 курс
