О, Берне!
Ця країна не була в списку моїх найближчих бажань чи потенційних роздумів. Взагалі щодо планів на подорожі я досить клішована людина, яка марить «американською мрією» у Сполучених Штатах, «la dolce vita» в Італії або романтикою Франції. Але це літо внесло свої корективи в мої плани, тож ось ми прямуємо до міста, яке де-факто є столицею Швейцарії. Розглядаючи нічні пейзажі країни крізь очі, повиті сном, наді мною тяжіє думка: «Чи зможе Швейцарія підкорити мене, коли я навіть не припускала, що наші шляхи перетнуться?».
Наша зустріч із Берном розпочинається за сценарієм класичного туриста. Ми хочемо дослідити його визначну архітектуру, музеї та пам’ятки, адже це «must have» для першого знайомства з містом. Тож пішки вирушаємо кварталами до центру Берна, виправдовуючи це тим, що так можна побачити набагато більше цікавинок міста, а не тому що половину нашого бюджету можна витратити лише на міський транспорт.
У спальному районі, який став нашою домівкою на час подорожі, немає жодної пафосності будівель, великого людського потоку чи звичного для міста хаосу, а навпаки — все спокійно та затишно. Чимала кількість житлових кварталів Берна чимось нагадує українські: із сірими квадратними будівлями та мікрорайонами. Приємно ось так несподівано в іншій країні відчути це маленьке тепло дому. Однак усе змінюється, коли ми наближаємося до центру Берна — Старого міста. Тут особливо відчувається контраст між житловим і туристичним Берном.
«Кате, я наче опинилася в мультику від “Disney”», — кажу я.
«Ми ніби в якійсь “Рапунцель”», — підтримує подруга.
Хто б міг подумати, що центр Берна так легко вразить мене своїм автентичним виглядом. Старе місто відоме своєю забудовою, яка залишилася майже в незмінному вигляді ще з часів Середньовіччя. Нас оточують старовинні церкви, ренесансні фонтани, будинки з кольоровими віконницями. Центральна вулиця старого міста остаточно переносить у Середньовіччя, проте без негативної складової: без чуми, воєн і антисанітарії. Уздовж усієї вулиці вишикувалися в ряд різні заклади та магазини, на яких майорять прапори Швейцарії, а вдалині видно годинникову вежу Цитґлоґґе (Zytglogge), збудовану в 1530 року. І навіть попри те, що це центр міста, людей навколо все одно небагато. Серед них помічаю компанії туристів: вони неквапливі, спокійні та радісні. Дивлячись на них, мимоволі думками переношуся до Одеси: «Як це — жити і мати можливість просто гуляти цим об’єктом спадщини ЮНЕСКО, не думаючи про те, що з цього спокійного міста треба буде повертатися додому, назад у війну? Чи думати, що відбувається в Україні, поки я тут? Чи досі все добре з сім’єю, знайомими, будівлями за цю ніч?». З моїх роздумів мене виривають друзі, які із захопленням хочуть зайти до сувенірної крамниці, щоб придбати щось на згадку.
Однак Берн — це не лише будівлі та заклади, а й природа. Я була вражена дізнавшись, що місто відоме не горами чи лісом, а саме річкою. Її назва — Ааре, і вона протікає виключно територією Швейцарії. Та особливість її в тому, що влітку місцеві мешканці не просто купаються в ній, а й дістаються нею на роботу або навчання вранці, а ввечері — повертаються додому. Я до кінця не вірила в це дійство, доки на власні очі не бачу як в місцевому парку шалена кількість людей заходить у водойму, прихопивши непромокальні гермомішки зі своїми речами. Ааре справді працює для бернців як для одеситів звичайний трамвай чи маршрутка. Ба більше, уздовж річки встановлені спеціальні червоні поручні, які слугують «зупинками» для виходу з «транспорту».
«Ми обов’язково маємо пройти хрещення цією водоймою», — з азартом в очах кажуть мої друзі.
Проте потік річки виглядає бурхливим. Перед тим як скупатися, ми вирішуємо поспілкуватися із чоловіком, який збирається спускатися в Ааре.
«Just be careful!», — сміється він у відповідь на наше розгублене запитання про безпеку водойми.
Ми прискіпливо оцінюємо наші шанси на купання, дивлячись на те, як інші залазять і вилазять із води. Попри наш початковий ентузіазм щодо «катання» річкою, наважується опанувати її лише моя подруга. Однак у неї «туз у рукаві», бо вона займалася синхронним плаванням. Тож, весело з друзями ми спостерігаємо, як подруга опановує новий «атракціон». Розумію, що у такі миті Швейцарія все більше заворожує мене.
Квиток до справжньої Швейцарії
«“Friends Day Pass” дає вам можливість їздити всією країною. Лише візьміть закордонні паспорти, тому що контролери можуть перевіряти ваш вік», — пояснюють нам друзі, які живуть у Швейцарії.
Ми приємно здивовані, адже це зручна та вигідна система для молоді. Такий квиток, який можуть купити люди віком до 25 років у компанії до чотирьох осіб. Він дозволяє цілий день їздити будь-яким транспортом країни, навіть кораблем чи фунікулером. Ми підписуємося на цю авантюру, щоб вирушити до наступного міста — Інтерлакена.
Дорога за місто — найкраща нагода для того, щоб відчути реальну природу, менталітет та життя Швейцарії. Навіть місцеві кажуть, що все найцікавіше існує поза межами міст. Переконуюсь у цьому уже в потязі до Інтерлакена. Майже відразу вражають краєвиди, які відкриваються у вікні. Концепція швейцарських потягів у тім, що залізниця проходить крізь пейзажі величезних гір та зелених лугів з коровами. А щоближче до Інтерлакена, тим більше відкривається лазурове Тунське озеро (Thunersee). Сидячи на синьому сидінні, я бачу, як люди купаються, рибалять, засмагають і катаються на кораблях. «Ущипніть мене», — кричить дитина в моїй голові, адже ця країна «купує» мене все більше.
Дорогою ми з друзями бачимо не лише прекрасні картини природи, а й іншу цікаву ситуацію. Ми як туристи побоювалися першої зустрічі з контролерами потяга через незвичний квиток. Лякає штраф, який можуть виписати, якщо ти їдеш «зайцем», а це на секундочку — приблизно 8500 грн. Як виявилося, загроза спала поруч — схиливши голову, біля нас посапував контролер, обравши здоровий сон замість перевірки квитків. Чесно кажучи, на його місці кожен із нас обрав би теж саме. Тож наше хрещення людяним швейцарським перевіряльником відбулося без якихось проблем.
В плані доброти людей нам пощастило не лише з безтурботним контролером, а й з продавцем у локальному магазині сувенірів в Інтерлакені. Ми зайшли навмання, але хлопець-азієць одразу зустрічає нас із широкою усмішкою і привітною розмовою. Цікавиться звідки ми, як пройшов день і чи подобається нам Швейцарія. Він буквально всією своєю енергією заполонив нас, тож ми не могли вийти звідти з порожніми руками.
«Дякую», — з невеликим акцентом прощається з нами продавець.
Я на мить закам’яніла. Не очікувала, що одне слово юнака знову подарує мені відчуття дому. «Тут люди лишаються людьми», — з теплом роздумую про цю країну.
Однією з головних цілей поїздки до Інтерлакена є провести час на чаруючому блакитному озері. До нього нас має довезти звичайний автобус, обраний за Google Maps. Ми з друзями зосереджуємо увагу на тому, щоб розгледіти будівлі, вулички, місця, які видно крізь вікна транспорту. В якийсь момент ми помічаємо, що знову опиняємося на вулиці, з якої виїжджали десять хвилин тому. Та карти показують усе правильно. Ми одноголосно приймаємо рішення їхати далі, щоб точно дістатися заповітного озера.
«Ще одне коло їдемо?» — каже друг, коли ми знову бачимо місце, звідки починали.
Отже, ми вирішуємо дістатися озера пішки. Я сприймаю це як ще одну нагоду, щоб побачити справжню Швейцарію: без туристів, очікувань чи фільтрів. Дорогою до озера мене оточує неймовірна природа з усіх боків: маленькі водойми, яскраво-зелені дерева і трава та чисте повітря. Проте перехоплюють подих величезні гори зі сніговими верхівками. Це насторожливе і захопливе явище водночас. Відчуваю себе крихтою в цьому нереально гігантському світі гірських масивів.
«Друзі… навігатор показує, що ми вже в іншому місті», — перериває мої дещо філософські думки подруга.
Виявляється, ми справді трохи заблукали. Але справжня проблема постає тоді, коли біля траси помічаємо якісь військові машини. Ми ніяк не очікували на них натрапити, тож вирішуємо просто повертатися туди, звідки прийшли. Однак я зовсім не шкодую про нашу поїздку до Інтерлакена, адже вона розкрила мені багато карт щодо реальної Швейцарії. Щогодини я усвідомлюю, наскільки ця країна западає мені в душу.
Лаутербруннен, Люцерн і те, що залишається назавжди
Зачарування Швейцарією, зокрема Берном, посилюється з кожним днем усе більше. Ми дуже багато ходимо і досліджуємо, вже знаємо найсмачнішу каву, що вигідно купувати у місцевому магазині чи як краще пересуватися Берном. Тут у мені розкривається дитячий ентузіазм, ніби я заново досліджую цей світ. Подібне відбувається і з моїми друзями. Тож на такій «хвилі» захоплення ми вирішуємо поїхати на вивчення Швейцарії далі.
Ми опиняємося у справді унікальному місці — Лаутербруннені, долині кантону Берн. Вона заворожує мене, щойно я виходжу з потяга на маленькому вокзалі. Нас із друзями знову оточує магічна природа: гори різних розмірів, кольорові квіти та водоспади, що спадають із прямовисних скелястих стін. Та мене заворожує ще одне дійство: прямо в горах літають справжні гелікоптери і параплани, а також їздять звичайні трамваї. Зовсім не дивно, що саме Лаутербруннен письменник Джон Толкін використав як концепцію для вигаданої долини Рівенделл, яку описує у своєму «Гобіті» та «Володарі перснів». Перебуваючи тут, я ніби бачу одне з невизнаних чудес світу, яке стовідсотково підкорює мене.
Наша компанія не бажає зупинятися, тож далі ми обираємо Люцерн. Це місто розташоване на березі Люцернського озера (Vierwaldstättersee), тому здавна є популярним туристичним напрямком. Люцерн підкорює автентичними будинками, набережними, яскравими квітами. Тут я звертаю увагу на таку деталь: на деяких будинках біля вікон намальовані якісь тварини, іграшки з датою та ім’ям.
«Таке у Швейцарії малюють на честь народження дитини у родині», — пояснює мій друг.
Люцерн має різноманітні «візитні картки»: вежу Вассертурм, міст Капелльбрюке і, звичайно, судна. Оскільки ми маємо «Friends Day Pass», то вирішуємо скористатися цією можливістю. Наш водний транспорт ми обрали навмання, і от нас везе двоповерховий білий туристичний кораблик з багатьма іноземцями, щоб побачити Швейцарію з цього боку. Мене оточують гори, проте менші та сіріші порівняно з тими, які ми бачили раніше. Сонце залишає свої промені на воді і тілі, поруч із кораблем літають чайки, і я не можу повірити в те, що це Швейцарія. Ця водна локація зовсім не поступається Іспанії, Італії чи, не побоюсь сказати, островам Карибського моря. Перебуваючи тут, я можу лише підсумувати: «Це унікальна країна!».
У потязі «Берн-Цюрих», який везе нас до аеропорту, я мимоволі з теплою усмішкою пригадую як так само сиділа у потязі та думала про те, що для мене підготувала ця країна. Зараз я прокручую в голові всі розмови, зустрічі, місця, краєвиди і жарти. Ніколи б не могла уявити, що полюблю Швейцарію всім серцем. Ця країна впливає на людей якимось природним магнетизмом. Я обов’язково сюди повернуся.
Соф’я Касяненко
Фото: Соф’я Касяненко
