Перешкоди, страхи, бажане — завжди знаходяться поруч. Кожен з них або підсилює впевненість йти до більшого, або, навпаки, стримує і не дає рухатися далі. В цей момент важливо зрозуміти — усе, що стає на заваді твоєї дороги, зрештою лишається позаду. Ми потрапили на показ випускних проєктів майбутніх акторів та акторок із «KinoPoint», які своєю грою демонстрували навички, з якими йдуть у світ великого театру.
Яскравий, сонячний день з теплом нагадував про наближаючу подію — випуск учнів акторського курсу театру та кіно «KinoPoint». Досить хвилююча, та відповідальна робота для майбутніх митців. Щоб розпочати переглядати дві захопливі вистави із власною історією, ми покрокували до театру Beit Grand. Нас зустріла охайна будівля з біло-жовтим обрамленням і великими дверима.
Відкривши потрібні двері, перед нами відкривається сцена — просторе приміщення з комфортною температурою, добре освітлене, яке має достатню кількість місць. Сидіння були дуже зручними і виконаними з оксамитової тканини червоного кольору. У приміщенні панувала приємна атмосфера таємничості. Вмостившись зручніше, ми з нетерпінням очікували на початок. Світло згасло, за ним і невеличка пауза, і ось виходить запальний ведучий. Впевнений, веселий, заряджений він почав розігрівати зал. «Це не перший мій раз. Якось мене поставили на роль ведучого, і після цього ще і ще. Тому виходить талант в крові або щось підмішали. Я вам скажу як людина, яка проходить через хвилювання дуже часто: ти будеш хвилюватися постійно. Скільки б разів не виступав, де завгодно перед людьми, ти будеш нервувати. Коли виходиш на сцену, тебе це охоплює і починаєш відчувати зал, а зал тебе. Тому треба це сприймати так, як воно є», — розповів Микита Таранський.
Бурхливі оплески лунають в залі і оголошують першу виставу. На сцені з’явилася жіночка, а пізніше за нею вийшли і дівчата. Скрізь незрозумілі коробки, які відкривати було не можна, адже якщо ти це зробиш — пожалкуєш. Упевнені дівчата все ж вирішують заглянути за завісу таємниці, але те, що вони побачили, радості у них не викликало. Всередині коробок були їхні таємні мрії, які так і не здійснилися. Жіночка, яка виявилася володаркою таємничої кімнати із нездійсненими мріями, пояснює дівчатам, що жити у світі з синдромом постійного відкладання свого життя та бажань, до них так і не приведе. Все лунає: «Сьогодні не час», «Потім почну». Але час так і плине, а бажання так і залишаються бажаннями. Дівчата переосмислюють її слова і вирішують почати те, що так довго відкладали. Перша вистава викликала відчуття рушійної сили і нагадала жити зараз і робити те, що так довго відкладається, адже «той самий момент» може так і не настати.
За лаштунками театру ми познайомилися з режисеркою театральної кіношколи Катериною Лебедєвою: «Ми намагаємося писати сценарії одразу так, щоб глядач розумів. Я не люблю залишати його розгубленим. Тому що якщо йому не цікаво, то все, він буде у телефоні, нічого не зрозуміє. А коли глядач розуміє все, тоді й зацікавиться. Проте є моменти, коли знаходиться двозначніе рішення. Вистави, де одна 20 хвилин, друга 40 хвилин, загалом доволі прості. Мені важливо, щоб учні змогли показати свою акторську майстерність, а режисура тут уже, скажімо так, на другому плані. Вчу їх також імпровізувати, але все ж таки мій невеличкий страх, що вони забудуть текст».
Друга вистава супроводжувалася уже знайомим ведучим, який цього разу представив нашій увазі виставу про спасіння нашої Землі. Перед нами знаходився стіл, за яким сиділа капітанка космічного корабля Рената. Її екіпаж мав летіти на Ксенору аби врятувати Землю. Поки вона була сконцентрована на своїй справі, до неї підійшов її хлопець Алекс. Він розповідає їй про те, що хоче жити спокійним життям, оженитися на ній, проводити час разом, але дівчина не може розділити його бажань, поки не виконає головну місію – врятувати Землю. І якщо не вдасться, то навряд чи їх очікує світле майбутнє.
Хлопець був розробником штучного інтелекту корабля, який раптом вийшов із ладу і хоче знищити їх екіпаж. Розгублений, він не знає що робити, тому що усе було продумано до деталей і такого статися не мало. Вони кличуть підмогу, і коли Алексу вдається знайти спосіб протистояти своєму ж кораблю, різко гасне світло і йде неймовірний електричний розряд, який лякає екіпаж. Схвильовані, вони намагаються допомогти колезі, але раптом він замертво падає на підлогу. В істериці Рената підбігає до свого хлопця, сподіваючись, що він ще отямиться. Вона жалкує про свої слова і каже, як сильно його кохає. Проте слова уже не допомагають. Штучний інтелект корабля — «Фобос» зупинятися не збирається і наступною його жертвою стає їх колега Ася.
Дівчина своїми зусиллями майже знищила «Фобос», але і її чекає смерть. Розбита горем, Рената лишається удвох із професоркою Марго. Вони міркують над тим, як знищити штучний інтелект. Марго робить вдалу спробу, проте тут її очікує неминуча смерть. Як би Рената не старалася її врятувати, Марго бездиханним тілом падає на спинку стільця. Капітанка лишається одна, зовсім одна. Вона прагне помсти «Фобосу» за смерті своїх колег. Ціною свого життя, Рената робить спробу знищити штучний інтелект. Замахнувшись інструментом, капітанка в друзки розбиває блок «Фобоса». Цього разу спроба виявилася успішною. Вона змогла перемогти ненажерливу систему, проте рану її душі не залікувати.
«Я тут виклалася на всі 200 відсотків. Цих емоцій в житті напевно ніколи не переживала, як тут на сцені. На репетиціях було не так емоційно, як виклалась тут. Я сама в шоці від себе, якщо чесно. Це для мене досвід феєричний. Звісно, було страшно забути слова, чи якщо хтось із колег їх забуде, і ми загубимося. Ми ж існуємо на репліках один одного. Це хвилююче, тому що ти на сцені вперше і, задавалося, якщо хтось щось забуде, все піде шкереберть, але ми молодці. У мене професійна команда, тож нам усе вдалося», — розповіла юна акторка, яка грала головну роль капітанки Ренати, Валентина Тарачова.
«Я завжди обожнювала театр як глядачка, а зараз ще й як акторка. Це неймовірні відчуття. Мабуть, сцена — одне з найкращих, що сталося зі мною. Ця вистава — маленький крок у щось невідоме, але прекрасне. Думаю, що це ще й поштовх рухатися далі та продовжувати будувати свою сценічну кар’єру. Найскладніше для мене було не нервувати. Бо коли я хвилююся, у мене починають тремтіти руки. Забути текст я не боялася, бо імпровізація, то є любов. Також було страшно вмирати на сцені, тому що за сценарієм мене вбило струмом. І, на щастя, у мене не було досвіду пережити щось подібне в житті, тому я боялася, що це виглядатиме нереалістично. Але постійні репетиції були на користь, результат мені сподобався. Найважче — відігравати вже мертву людину: лежати 10 хвилин, не рухатися й майже не дихати», — прокоментувала випускниця Анастасія Савченко.
Завершення випуску супроводжувалося оплесками, квітами, радісними очима та привітаннями учнів. Це були цікаві, зворушливі, місцями сумні дві вистави, які майстерно демонстрували нам випускники. Кожна сцена, ніби проживалася ними особисто, занурюючи глядачів у їх власний створений світ.
Тетяна Вороніна
Фото: авторки
