Від узбережжя Каспійського моря до гірських районів Алатаю та Тянь-Шаню простягається степ дев’ятої за величиною країни світу – Казахстану. У повсякденному житті ми мало стикаємося зі згадками про цю країну та навіть не здогадуємся як це, переїхати в настільки іншу за менталітетом та культурними звичкам країну. Нашій редакції випала можливість поспілкуватися з 18-річним українцем Владиславом, який вже рік живе та навчається у столиці Казахстану за спеціальністю «Право». Тож дізнаємося більше про відмінність культур зрозумілою для нас мовою, побачимо країну великого степу крізь призму досвіду українського юнака..
– Зазвичай Українці переїжджають в країни Європи. Владе, чому ти обрав Казахстан?
– Ключовим фактором для вибору цієї країни стала наявність родичів: дядька, тітки та двоюрідного брата, які живуть тут уже протягом 30 років. Ми з батьками вирішили, що мені буде простіше жити в місці, де зможуть підтримати близькі.
– Чи вагався ти при прийнятті такого важливого рішення та як наважився на міграцію? З якими проблемами стикнувся при переїзді?
– Звичайно, певне хвилювання було. Це була для мене абсолютно нова, незвідана країна, у якій доведеться провести наступні чотири роки життя. Під час міграції я зіткнувся з особливостями місцевого законодавства. Коля я прилетів до Казахстану, щоб подати документи на вступ до університету, дізнався, що зможу отримати візу тільки у себе на батьківщині — в Україні, у консульстві Казахстану в Києві. Мені довелося повертатися в Україну та вирішувати візові питання. Це було дуже несподівано й спричинило додатковий стрес та незаплановані матеріальні витрати.
– Як проходить твоя інтеграція та адаптація? До чого не можеш звикнути досі?
– Інтеграція за цей рік пройшла досить спокійно. До всього звик.
– Чи зустрічав ти українців серед студентів у твоєму університеті або сусідів по гуртожитку? Траплялися неочікувані знайомства?
– Цього літа я працював у приймальній комісії свого закладу вищої освіти і там зустрів кількох своїх співвітчизників. Вони вступали саме до мого університету. Впевнений, що на весь Казахстан кількість абітурієнтів з України чимала. Одного разу, на вулиці біля світлофору, я натрапив на компанію людей, які спілкувалися українською мовою. Це було для мене несподіванкою.
– Якою мовою ти навчаєшся та якою спілкуєшся у повсякденному житті? Знаю, що довелося складати екзамен з казахської мови, склав?
– Я навчаюся та спілкуюся російською мовою. Тут вона закріплена Конституцією на рівні з казахською. З початку семестру першого курсу в мене була дисципліна з вивчення казахської мови. Оскільки вона належить до групи тюркських мов, суттєво відрізняється за структурою від слов’янської мови. Вивчити її за такий короткий термін до рівня складання іспитів нарівні з місцевими було просто неможливо. Тому довелося зубрити відповіді та складати сесію напам’ять. На щастя, жодного іспиту не завалив.
– Чи стикався ти з упередженим ставленням через своє походження, чи потерпав від незнання мови?
– Мабуть, що ні. Казахи — дуже дружелюбний та гостинний народ.
– Які традиції викликали в тебе культурний шок? А чому, навпаки, ми могли би повчитися, на твою думку?
– Найбільшим ментальним шоком для мене стала давня традиція віддавати першу дитину на виховання дідусеві та бабусі — «бауырна салу», що перекладається, як «взяти під своє крило» .Дитина росте, називаючи їх мамою і татом, а біологічних батьків сприймає радше, як старших брата та сестру. Для української культури, де зв’язок матері та немовляти вважається священним і недоторканним — це дуже важко усвідомити. Хоча історично для кочівників — це був спосіб передати досвід роду старшому спадкоємцю.
Також здивувала традиція «Салем беру», за якою молода дружина (келін) повинна робити легкий уклін та всіляко прислуговувати під час зустрічі зі старшими родичами чоловіка. В епоху європейських цінностей та рівноправ’я — це виглядає як патріархальне підпорядкування, але це їхня давня традиція, і більшість сприймає її, як красиву данину поваги. Ну, і як же без культу споживання конини? Спочатку відчуваєш якийсь психологічний бар’єр, з часом потроху звикаєш.
Щоб зрозуміти всі ці традиції та тонкощі, треба усвідомлювати різницю між осілою культурою, притаманною українцям, і кочовою культурою, притаманною, своєю чергою, казахам. Звідси походять корені всіх традицій та особливостей цього народу.
– Який найпоширеніший стереотип про тюрський народ виявився хибним?
– Напевно, уявлення про казахське суспільство, як про суто консервативне, патріархальне та релігійне. Насправді, це глибоко світська держава з високим рівнем жіночої емансипації. Незважаючи на це, кочові традиції тут дивовижним чином уживаються з ультрасучасним мисленням, особливо у великих містах, на кшталт Алмати та Астани. За рівнем цифровізації, розвитком фінансових технгологій та державних послуг Казахстан сьогодні випереджає низку європейських країн, і Україну в тому числі.
– Що ти хотів би знати про цю країну до переїзду сюди?
– Важливо зрозуміти, що переїзд здійснюється у світ із абсолютно іншою ментальною прошивкою. Феноменальна гостинність, негласне правило «уят» – це загострене почуття сорому перед суспільством та залежність від думки оточуючих, через що люди часто намагаються, так би мовити, тримати марку. Заради цього вони готові організовувати пишні весілля (тої) на сотні людей, навіть якщо через це влізуть у величезні кредити та борги. Безумовний авторитет старших, любов до дітей. Казахська кухня – абсолютний культ м’яса, особливо конини та баранини. Вегетаріанцям у ресторанах національної кухні нічого робити.
– Яке твоє улюблене місце у Казахстані? Можливо, є куточок який ти б порадив відвідати кожному?
– Так, безумовно це Чаринський каньон. Про нього можно багато говорити, але ніякі описи не зрівняються з тим, коли бачиш його наживо.
– Чи сумуєш за Україною? Як підтримуєш зв’язок з батьківщиною?
– Безумовно, так. В Україні в мене залишилося все моє життя: друзі, знайомі, родичі. Ми постійно зв’язуємося через відеозв’язок у месенджерах. Я регулярно читаю українські новини: стежу за тим, що відбувається вдома.
– Яким ти бачиш своє життя через п’ять років? Чи плануєш повертатися після навчання?
– Говорити про плани на п’ять років складно, оскільки я не до кінця визначився. Багато що залежатиме від того, як складеться моє навчання, які кар’єрні перспективи відкриються ближче до випуску. Зараз я зосереджений на здобутті освіти.
Олена Кальчева
Фото: з особистого архіву Владислава
