Кожному з вас знайоме відчуття порожнечі після зустрічі з друзями або перегляду стрічки соцмереж, які рясніють флексами: на них знайомий у новій квартирі, яку придбав батькам, то однокласниця на фоні престижного університету, то друг дитинства в офісі кампанії, де мінімальна ЗП від 1000 доларів. Чому «світ такий несправедливий»? Чи залаштунки успіху не такі райдужні? Як на все це реагувати та перестати себе недооцінювати, нам розповіла членкиня Національної асоціації гештальт-терапевтів, психологиня із Кривого Рогу Катерина Шльоменко. 29-річна експертка – в минулому вчителька вже шість років займається психотерапією з дорослими й підлітками, бо переконана, що проблеми в дітей беруться саме від зрілих людей. Додаткового досвіду набула, працюючи на телефонній лінії довіри у 2022-2023 роках.
– Катерино, що робити з відчуттям неповноцінності, яке виникає при перегляді соціальних мереж?
– Перш за все, нам потрібно усвідомити, що гортаючи стрічки медіаплатформ, ми фіксуємо 2D картинку. Не об’ємну, дуже пласку та однобоку. Навіть якщо людина намагається демонструвати все з різних боків, ми все одно бачимо те, на що з самого початку фокусують нашу увагу, а вже згодом у хід вступає уява і домальовує певні деталі.
Це такий механізм психіки, який називають проєкцією. Зараз досить таке популяризоване слово, за яким ховається непростий захисний механізм. Він відображає наші внутрішні переживання через зовнішні об’єкти. Тобто ми можемо бачити, домальовувати, фантазувати те, що нам хочеться побачити, хоча насправді цього там і не може бути.
Ще є один дуже цікавий момент. Треба завжди пам’ятати, коли ми бачимо якусь історію успіху, нам невідомо, яким чином людина все те досягла або яку ціну заплатила.
Тому соціальні мережі і взагалі інтернет-спілкування – велике поле для проєкцій, яке гарно працює з нашою фантазією. Потрібно розуміти, що там значна кількість надуманого нами, ніж є насправді. Що було у дійсності, ми можемо дізнатися лише напряму, комунікуючи з людиною. Тому моя рекомендація – пам’ятати, що соціальні мережі – світ припущень і в ньому дуже мало реальності.
– Чужа перемога приносить більше почуттів, ніж власна, чим це зумовлено?
– Досить таке обширне питання. Можемо пов’язати його з самооцінкою людини. Скажімо, якщо я не можу порадіти власним досягненням, можливо, мені бракує навички самопідтримки, тобто здатності вважати себе достатньо хорошою та успішною людиною незалежно від того, чого я досягла чи зробила? Ну, звісно, якщо це не дії характеру, які порушують морально-етичні і кримінальні норми.
У психології таке ставлення до себе називають позитивно-нейтральним. Наприклад, я сприймаю себе як достатню, гідну й спроможну людину, яка робить усе для досягнення власних результатів. Не порівнюю себе з іншими. Максимум – можу озирнутися на свій пройдений шлях і оцінити, скільки зусиль доклала, щоб опинитися тут, у цій точці, де знаходжуся зараз. Це опис здорового ставлення до себе.
Коли схибили, не потрібно себе за це звинувачувати. Ви просто маєте взяти відповідальність на себе і думати, що можете з цим зробити. Можливо, знайти інший шлях вирішення проблеми чи взагалі облишити цю справу?
Цікавий факт! Ми ставимося до себе так, як нас сприймали дорослі у дитинстві. Якщо наші досягнення не помічали, порівнювали з сином маминої подруги або з донькою сусідки, тоді, звісно, починається етап зіставлення своїх перемог з іншими.
– Як перестати себе втішати фразами «йому пощастило», «у неї сьогодні так, а в мене завтра по-іншому»?
– Для мене ці фрази несуть більш знецінювальний характер. Механізм знецінення та проєкція, про яку я вже розповідала, є вкрай важливими. Не просто так вони еволюційно виникли в людській природі.
Недооцінювання допомагає нам впоратись з переживаннями. Коли ми зіштовхнулися з чимось важким для сприйняття, або з нами якось не справедливо вчинили. Навіть у моменті знецінили, ми маємо почекати стан полегшення, видихнути і вже потім розібратися у ситуації.
Втім, якщо ці фрази стають єдиним способом самопідтримки, вони несуть руйнівний характер для побудови стосунків з іншими. Виникає відчуття, ніби я не можу бути нарівні з ними. Це така постійна конкуренція, коли хтось має бути кращим або, навпаки, гіршим. Виходять так звані гойдалки: то ви опинитеся зверху, думаючи, що в мене усе клас, то навпаки. Таке собі вміння підтримувати себе.
Дійсно, варто ставитися до себе позитивно-нейтрально, помічати і власні зони росту. Аналогічно ставитися і до іншої людини – бачити в ній рівну собі. І це класно, бо тоді ми можемо порадіти за неї.
Хочу зосередити увагу на вислові: «йому пощастило». Заздрість – також просто почуття, яке вказує нам на те, що ми чогось хочемо, але у нас цього немає. Із цим почуттям можна по-різному обійтися: можна спробувати забрати бажане в іншої людини або знецінити її досягнення, а можна подивитися на це і сказати: «О, прикольно, я теж цього хочу!» Позаздрила – і зрозуміла власні прагнення.
Тепер потрібно задуматися, як можна цього досягти і що потрібно зробити. Наприклад, підійти до людини і запитати поради. З цієї рівності тоді можна щось брати і навзаєм давати.
– Як не перетворити мотивацію на постійне виснаження?
– Якщо ми говоримо про виснаження, тоді ми не говоримо про мотивацію. Стимул і мотивація – це різні поняття. Вони обидва нам потрібні. Натхнення – це внутрішній вогник. Розуміючи, що нам це потрібно, інтерес починає рухати.
Стимул – зовнішній чинник, який мене підганяє в спину, чи тягне за собою. Існує така фраза: «Вчись, щоб не померти безхатьком під мостом». Це не мотивація, а заохочення, бо я біжу від цього образу, щоб там не опинитися. Виникає страх. Не інтерес і нерозуміння. Можна, звісно, зрозуміти чому, але ж страх здебільшого перемагає.
Тому, правда, для того, щоб не виснажуватись, важливо розуміти просту істину – якщо я рухаюся лише за рахунок зовнішніх стимулів і мене так навчили з дитинства, то я можу не вміти робити щось із внутрішнього бажання, через власний інтерес. Можливо, у дитинстві не підтримували мій інтерес, не дозволяли займатися тим, чим мені хотілося, і вчили робити лише те, що «треба».
З іншого боку, у дитини, навпаки, була вседозволеність. Довкола неї бігали, підносили все, що хотілося, не давали самій проявити до чогось інтерес або досліджувати цей світ. Їй одразу подавали все готове, не давали самостійно брати те, чого хочеться, і до чогось прагнути. Потрібно розуміти, що все тягнеться ще змалечку. Мотивація, в принципі, тренується ще з пелюшок. Недарма перед дитиною кладуть брязкальця, і вона хоче до них дістатися. Їй цікаво, що це там таке. У мами, звісно ж, не вистачає терпіння або їй дуже шкода немовляти, і вона одразу ж подає бажану річ.
У дитини навіть із такого маленького віку може не сформуватися внутрішнє бажання чогось хотіти, щось схопити своїми рученятами, щось дослідити. І тоді вона вчиться жити на стимулах. Але на самих стимулах складно довго триматися, адже тут немає внутрішнього пояснення, чому мені це потрібно, чого я насправді хочу. Неможливо весь час мотивувати себе лише зовнішніми стимулами.
Коли не загоряється внутрішній вогник мотивації, стає значно складніше. А коли є баланс між внутрішньою мотивацією та зовнішніми стимулами, тоді, умовно кажучи, виснаження переживається не так важко.
– Чим мотивувати себе, коли здається, що ти один залишився безуспішним?
– Нічим. Походить це питання не від того, що я хочу, а від порівняння себе з іншими. Це не моє внутрішнє бажання. Тому я б скоріше спитала: «А що для тебе успіх? Навіщо тобі бути успішним? »
Для когось успіх – це працювати на двох роботах і мати високий дохід, а для когось створити родину та посадити город. У іншого написати книжку, яку розкуплять, хай навіть вона не стане бестселером. Достатньо, щоб її прочитали десять чи тисяча людей, адже головне, щоб творчість побачила світ. Хтось вважатиме успіхом блог із 55 тисячами підписників, а комусь буде достатньо п’яти лайків.
Це дуже відносне поняття, і я б не намагалася давати йому якесь єдине визначення. Тут потрібно дивитися та розуміти власну самооцінку: хто я не в порівнянні з іншими, а хто я сам для себе.
– Як припинити змагатися з близькими тобі людьми, а зростати для себе?
– Немає такого однозначного рецепту, як це припинити. Спочатку потрібно розібратися, навіщо це тобі. Задуматися, чи зможеш ти з ними співпрацювати.
Змагання – це, звісно, прикольно, але ж не про близькість. Про близькість, скоріше, співробітництво і взаємність. Так звана взаємодопомога або чесна конкуренція.
Суперництво нам потрібно. Воно вибудовує ієрархію в системі. Колись ми щось робимо краще, іноді хтось інший. Але в такій співробітницькій конкуренції, ми вчимося один в одного, навчаємося радіти успіхам не тільки своїм, помічати свою заздрість і знаходити для себе шляхи вирішення проблеми якимось умовно екологічним шляхом. Однозначної відповіді дати не можу. Можу поставити тільки купу запитань. Бо це класний процес соціалізації, який нам дуже необхідний. Щоб справді зрозуміти, як я почуваюся в конкурентному середовищі та як бачу себе серед інших.
Ну от і підсумуємо. Сторонній фурор не описує нас як погану, безнадійну чи нестаранну людину. Ми маємо навчитися приймати заздрість не через призму знецінення самих себе. Потрібно зрозуміти, що вона вказує нам на те, чого ми хочемо або до чого прагнемо. Оскільки здорова мотивація не має починатися з цілей когось, слід думати про власні мрії та прагнення.
Дар’я Яровенко
Фото: Pinterest, автор: Ron
