Джерело фото: скріншот з к/ф «Обсесія»
Ми прискорюємось в темряві, уникаємо павуків, змій чи крис, а дехто навіть з чорною кішкою по одній дорозі не наважується йти. Природній страх закономірно береже кожну людину від самого народження. То в який момент виникає бажання ірраціонально піти йому назустріч, всупереч здоровому глузду?
В канун всіх святих прийнято наносити грим, наряджатись в жахливі образи, об’їдатись цукерками і передивлятись з друзями горрори, бо наодинці не кожному вистачає сміливості. Можливо вестернська традиція недостатньо прижилась в наших реаліях, але ми точно щось від них взяли. Так страшними мордашками на гарбузах і кажанами прикрашено кожен другий магазин, а знижки в супермаркетах обов’язково «страш-ш-ш-шенні». І це свято — найяскравіша ода страху.
Якщо шукати народження жанру, то наткнемось на Едгара Алана По, Горція Волпола, Мері Шеллі, Брема Стокера і побачимо майже конкретну дату — друга половина XVIII століття. Може здатись, що ці божевільні зацікавили людей пітьмою, а до цього всі нормально жили собі, шарахаючись всього невідомого. Але як щодо того, щоб копнути глибше — до казок? Адже від майже всіх оригіналів, зроблених для малечі, кров стине в жилах навіть у дорослих. Попелюшка, щоб влізти в туфельку, відрізає собі пальці на нозі, король ґвалтує сплячу красуню, а червоній шапочці вовк пропонує з’їсти м’ясо та випити кров власної бабусі, — повчально, чи не так? Після такого ні в які ліси піти і з незнайомцями говорити дитина б не наважилась.
Страх береже життя і якщо такий жорстокий спосіб захистити чадо використовували люди в середньовіччі, то зараз цим займається ніхто інший, як сам мозок. Пам’ятаєте свій крайній кошмар? Можна сказати, що це був тренажер на випадок екстренної ситуації, якщо вірити теорії симуляції загрози когнітивного нейробіолога Антті Ревонсуо. Така нічна репетиція еволююційно допомагала пращурам бути готовими і врятуватись від реальної небезпеки. Зараз доводиться лише здогадуватись, до чого готуються геймери-поціновувачи горрор жанру.
Але жахастики приваблюють багато людей, — касові збори «Одержимості» не дадуть збрехати. Урок можна вивчити і менш болісним способом або залишити це на відповідальності своєї нервової системи і снів, то навіщо йти назустріч двом годинам тривоги і жаху? Відповідь якраз знаходиться після цих знущань над собою: за вивчений урок в безпечному середовищі на місце адреналіну мозок дає розрядку, полегшення і навіть потужну ейфорію. Таку теорію у своїх дослідженнях відстоював Дольф Зілманн. Комусь фізіологічний підйом та подальше покращення настрою буде достатнім, для когось важливо переосилити себе і відчути гордість за сміливість, а хтось сприймає горрори як самотерапію, де можна опрацювати свої тривоги, трагедії та травми. В будь-якому випадку в кінці чекатиме нагорода від організму.
Ще цікавіше проживати цей шлях з кимось. Коли друзі домовляються йти в квест-кімнату, то всі чудово розуміють, що зовсім скоро доведеться кричати, тікати та хапатись одне за одного, але чомусь охочих менше не стає. Справа не лише в тому, що разом страшно не так сильно. Спільно пережиті емоції зближують, а особливо, коли серце калатає так, ніби збирається вистрибнути з грудей. В такі моменти чужий переляк стає своїм, а полегшення після чергового скримера розділяється на всіх. І от уже людина, з якою ще вчора не було про що поговорити, стає бойовим товаришем, з яким ви пережили напад маніяка в підвалі. Несправжнього, звісно, але нервовій системі пояснювати це було марно.
Та є в цій любові до жахів ще одна суперечність. Ми боїмося втрачати контроль, але добровільно купуємо квиток туди, де його в нас начебто заберуть. Режисери, сценаристи та розробники ігор безсоромно користуються нашою вразливістю: змушують вдивлятися в темні коридори, прислухатися до підозрілих звуків і чекати, поки з-за рогу нарешті вистрибне щось огидне. Але головна відмінність від справжньої небезпеки в тому, що правила встановлюємо ми. Фільм можна поставити на паузу, гру вимкнути, а з квест-кімнати вийти. Виходить, що ми купуємо собі ілюзію втрати контролю, аби вкотре переконатися, що він у нас є.
І, можливо, саме тому вигадані монстри часом здаються привабливішими за реальні проблеми. У жахастика завжди є початок і кінець, у привида — причина з’являтися, а в маніяка — хоча б приблизно зрозуміла мотивація. Навіть найстрашніший сюжет підкоряється певній логіці, тоді як справжнє життя не завжди люб’язно пояснює, чому сталося те чи інше лихо. На дві години можна обміняти свої незрозумілі тривоги на цілком конкретну загрозу з гострими зубами. І хоча навряд чи це вирішить бодай одну проблему, іноді навіть така коротка втеча від реальності приносить полегшення.
Зрештою, чи не в цьому вся принадність Геловіну? Раз на рік запросити до себе всю нечисть, яку решту часу намагаємося тримати подалі. Посміятися зі смерті, потанцювати з монстрами й переконати себе, що найстрашніше в темряві — лише наша уява. Бо, погодьтеся, значно приємніше боятися того, що ховається під ліжком, коли точно знаєш, що достатньо ввімкнути світло, і воно зникне.
Вікторія Бєккєр, 4 курс
