Аромат вуличної їжі, східні мотиви пісень та традиційні барабани стали справжньою феєрією для одеситів на початку місяця, а саме на вихідних 3–4 жовтня. Міський сад був просякнутий азійською культурою — від вишуканих костюмів до незвичних танців. Та чи всі зони фестивалю виявилися однаково безпечними?
«Ти казала в понеділок
Підем разом по барвінок,
Я прийшов, тебе нема,
Підманула — підвела…»
Так співають в українських народних піснях, дуже душевно. Та що ж робити, щоб такого, як у цій пісні, не було? Приворот!
Мистецтво для нас, людей, є священним. Це те, чим ми всі насолоджуємося — як творці, так і споживачі. Воно має різне значення для кожної людини. Для декого шлях творця закінчився на сімейному холодильнику. Інші ж досягли галерей. Багато хто творить заради самого процесу. Однак іншим важливо лише те, чи вдасться витвір продати.
Памʼятаєте, як колись ми слухали історії наших батьків про те, як важко було знайти потрібну книжку в бібліотеці, а користуватись комʼютером можна було лише в загальнодоступних місцях та за чітким графіком? Стандартна фраза «раніше було краще» застосовується й досі. То чому ж раніше ми читали книжки на багато сторінок, і це було модно, а зараз, не знаючи рух та значення 67, ми стаємо олд-скулами? Чи дійсно прості тренди настільки «прості»?
Коли ми чуємо словосполучення «українська культура», то найчастіше уявляємо вишиванки, народні пісні, традиційні страви та українські свята. Проте для сучасної молоді культура — це набагато більше, ніж просто спадщина минулих поколінь. Вона живе в музиці, одязі, соціальних мережах, кіно та навіть у повсякденному спілкуванні.
Жовтень. У кожного різна асоціація з цією порою. Дехто насолоджується вайбом осінньої хандри, інші вже в очікуванні зимових свят, а хтось готує костюм до Гелловіну, проте що нам відомо про це свято? Щороку ми маємо можливість споглядати конфлікт двох світів, моторошно-загадкового та священного. Але чи кожен з нас знає, коли він зародився і на якому ґрунті?
«Кінець епохи Гальяно?», «Буря, що сколихнула світ моди», «Dior прощається зі своїм дизайнером». Ще вчора його ім’я було синонімом творчої сміливості та дизайнерського генія. Його колекції захоплювали дух, роботи обговорювали, а талант зробив його одним із найвидатніших модельєрів свого покоління. Проте в одну мить він опинився по інший бік суспільного визнання. Як людина, яка здавалася майже недосяжною у світі високої моди, могла так стрімко втратити все, чого досягла? І чи може навіть найгучніше падіння стати не кінцем історії, а початком нового шляху?
Чи можна зберегти свободу митця, коли за романтичними прогулянками Приморським бульваром стежать чекісти, а замість авангардного кіно держава вимагає агітацію? На великі екрани біографічна драма Костянтина Коновалова «Довженко. Перший погляд» вийшла 1 жовтня 2026 року. Картина переносить глядача в Одесу 1926-го року. Вир джазу, солоного моря та палкого кохання знову переплітаються на узбережжі українського Голлівуду.
У першому номері ми знайомилися з художником — Альберто М’єльго. Чоловік, який прямо на наших очах змінював погляд мільйонів на форму та висловлювання у світі анімації. Тепер, як і було обіцяно, час стати ближче до однієї з його найхимерніших робіт, яку знають, люблять і переосмислюють в усьому світі — «Jibaro». Цей текст заборонено читати, якщо ваші очі не ознайомилися з темою обговорення. Ці 17 хвилин того варті, я присягаюся.
Майже щодня кожен українець стикається із жахіттями війни. І з трохи меншою періодичністю відвідує або хоча б дивиться в соціальних мережах на виставки, присвячені цій буквально до болю знайомій темі. Понівечені тіла, очі, сповнені відчуття пережитого страху, зруйновані до тла міста — ці елементи в різноманітних формах передають сучасні українські митці майже у кожній своїй роботі. Проте чому ж інколи ми не впадаємо у шоковий стан після споглядання? Чи можливо етично показати війну? І, зрештою, до чого тут галерейний простір?